Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Скромність — для слабаків, Стелло. Ми з тобою не з цієї когорти... — витер він губи серветкою і став серйозним. — На рахунках з'явилася кругла сума, і нам треба її оприбуткувати. Часу мало, тому задій усі свої напрацювання. Чекати ми не можемо... Дій як завжди, за старим планом: дістаєш бланки, складаєш договори, підписуєш акти, нібито роботи виконані, всі задоволені. Наприкінці тижня я все завізую своїм автографом. Все має виглядати так, ніби ми намагалися зробити все в кращому вигляді, але грошей тупо не вистачило. Як результат — їх треба більше... Будь-які палиці в колеса вирішуй грошима. Або шантажем. Я на всіх знайду управу. Тримай мене постійно в курсі. Справу треба провернути до кінця звітного року, щоб на рахунку не залишилося жодного цента, все має знайти своїх липових підрядників, — водив Баттон руками над шматочками суші. — А коли виття на болотах вщухне і проект заморозять як невдалий, ми з тобою поїдемо на Багами... Обіцяю — тільки ти і я. На цілий тиждень. Може, навіть два. Як тобі ідейка?
Ми вийшли з ресторану і сіли в різні машини. Роберт з охороною поїхав на північ, а я рушила в південному напрямку. Мені потрібно було зробити масу роботи і задіяти для цього багато не зовсім законних методів. Але ж я перевертень у погонах. Мені це звично. Інакше б я Баттону і на фіг не була потрібна — він бачив у мені безвідмовний інструмент, а я...
Що?
Кинувши погляд на дзеркало, я раптом помітила хвіст. Хтось за мною їхав слідом на чорному седані. А я ж сама була на такому ж, бляха, чорному седані — ніхто не міг дізнатися, що я коп. Але це було точно стеження. Якийсь тип петляв за мною по кварталах, вдаючи, що йому потрібно туди ж, куди й мені. Але за роки в поліції я чудово вивчила цю кухню і сама стежила за іншими неодноразово. Тож цей номер не пройде, хлопче. Ні-ні-ні-ні. Тільки не зі мною.
Заїхавши в глухе місце, я припаркувалася в провулку і почала чекати, поки він проїжджатиме основною дорогою. І коли його немита машина з'явилася з-за рогу — просто втиснула педаль у підлогу і протаранила падлюку, не давши йому шансу.
— Ах ти ж виродок! — обурювалася я, вискочивши назовні з пістолетом у руці. — Зараз комусь не поздоровиться...
Але двері відчинилися, і звідти з'явився ствол:
— СТОЯТИ! — гримнув хлопець і взяв мене на мушку. Як і я його. — Я приватний детектив, не рипайся, суко!
— Що за лайно?! — кричала я в незвичній ролі. — Та це я маю валити тебе, козла! Я коп, взагалі-то!
— Ти коп?!
— Так, хай йому грець! Я з поліції, детектив! Тож руки за голову та на коліна!
— Це ще чому?! — раптом став він у позу.
— Що за питання, трясця?! Поліція Сан-Франциско! Тобі значок показати, ідіот?!
— А Роберту Баттону ти його теж показуєш, коли лягаєш з ним у ліжко?!
Мене дуже непросто вибити з колії. І вже якщо я беру когось в обіг, то щелепу не розтискаю, доки жертва не закінчить тріпатися. Але цей тип мене застав зненацька — я такого питання не очікувала.
— Я коп... — повторила я знову, ніби одного разу було недостатньо. — Ти не вистрелиш у копа.
— Ти не можеш бути копом! Копи не сплять із найбагатшим корупціонером міста! Вони його повинні садити за грати, а не смоктати йому член! Чи я в чомусь не правий?!
— Чого ти хочеш? — запитала я прямо, не прибираючи пістолета. — Чого ти за мною стежиш? Хто тебе найняв?
Але він викаблучувався й набивав собі ціну.
— Боюся, містер Баттон матиме серйозні проблеми.
— ХТО ТЕБЕ НАЙНЯВ, ПАДЛО?!
— Воу-воу, легше! Це конфіденційно. Ти маєш це знати, якщо правда з поліції.
— Якщо ти зараз мені не скажеш, хто твій замовник, я прострілю твою голову і запхну тебе в мішок для сміття!
— Вистрілиш ти — вистрілю я, — не губився детектив. — На твоєму місці я не був би таким зухвалим. Це ти зараз на місці жертви, а не я.
— Пішов на хрін. Я ніколи не буваю на місці жертви.
— Ну й нехай — мені по барабану, — сплюнув незнайомець. — Я все одно знайшов, що шукав. У мене є ваші спільні фотографії. Цього досить. Я все доповім клієнту, і ти мені не указ.
Тієї миті я чудово розуміла, що ходжу тонким льодом. Якщо детектив не блефує, то результати будуть жахливими як для мене, так і для мого коханця. Особливо для нього. Цього не можна допустити.
— Окей, — почала я переговори. — Давай пошукаємо компроміс.
— Компромісів не буде, — відповіли мені.
Але це було лише початком діалогу.
— Хто замовник? Хто твій клієнт, детективе?
— Не твоя справа. Я нізащо не розповім, хто мій клієнт. Це виключено.
— Це інвестори? Хтось із меценатів? Рада директорів?
— У цьому немає жодного сенсу, ти просто марнуєш час, — хитав він головою, не опускаючи пістолета.
— Давай вирішимо це питання, — запропонувала я. — Вирішимо його мирно, прямо тут. Га? Як тобі така думка?
— Погана думка.
— Скільки хочеш за мовчання? Назви суму…
— Справа не в грошах. Це моя робота. Я детектив.
— Та годі тобі, детективе, — усміхалася я, пускаючи в хід свою чарівність. — Розслабся. Давай опустимо пушки і все обговоримо, як дорослі люди... Гроші завжди вирішують. Питання лише у цифрах. Назви мені суму.
— Гроші мені не цікаві, — розчаровував детектив дедалі більше.
Це змушувало готуватися до пострілу — відпустити його просто так я не могла. Аж надто багато поставлено на кін цього разу, а шукач явно щось пронюхав. Тільки хто його замовник?
— У мене в багажнику сто тисяч, — збрехала я, щоб побачити його реакцію. Але й тут на мене чекав глухий кут.
— Клієнт заплатить мені вдвічі більше, — похвалився детектив і одразу ж оступився: — Вона відвалить мені стільки, скільки я попрошу.
— Вона? — вчепилася я в просте слово. — То це "вона"? — До мене раптом почало доходити. — Твою ж маму... Ця тупа курка найняла детектива... Виходить, вона не така дурна. Для складної роботи додумалася найняти професіонала найвищого класу.
