Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Тому я заплющила очі і вишкірила зуби, щоб встромити їх у пружне тіло — найцінніше, що є у будь-якого чоловіка. Якщо це не його сім'я.
— Стоп-стоп-стоп! — раптом вирвався з моїх чіпких рук цей виродок. Я навіть не встигла до нього доторкнутися, він ніби відчув неспокій і передбачав мій укус. — Що ти сказала, суко?
Я дивилася на нього знизу вгору абсолютно відчуженим поглядом. Мені тоді вже було байдуже, що він зробить. Захоче вдарити? Нехай. Я спробую вкусити його за руку або будь-яку іншу частину тіла. І якщо пощастить, то спровокую швидку смерть. Просто постріл у скроню — і все, більше ніяких мук. Такий ось фінал...
— Ти злякався жіночої ласки? — спитала я цинічно. — Смоктатимеш сам?
Але ватажок зграї раптом прозрів.
— А я ж тебе пам'ятаю! — кивав він зі звіриним блиском у очах. — Так-так, трясця! Це ж ти, будь я проклятий!
— Що таке, бос?! — дивувалися пішаки. — Ти її не трахатимеш?! Можна нам?!
— Ідіоти! — кричав головний мексиканець. — Ви ні чорта не зрозуміли, дебіли! Адже це чіка того мудозвона!
— Що?
— Це телиця Чорнова!
— Та ти женеш, бос! Не може такого бути!
— Вона-вона, — посміхався бос. — Та сама.
— Сучка Макса Чорнова?! — не могли повірити оточуючі в наш зв'язок. — Оце діла!
— Такої не забудеш, — сплюнув хлопець, застібаючи штани. — Бачить бог, доля зробила нам подарунок, пацани. Але ми не будемо розпаковувати цей подарунок. Не псуватимемо цю дівку — нехай це зробить мій дядько. — Він опустився на коліно, щоб порівнятися зі мною поглядом, і запитав: — Ти ж пам'ятаєш, хто мій дядько, га? Пам'ятаєш його? Пам'ятаєш... Він голова картеля, покровитель усіх четвірок... Він найкрутіший наркобарон Америки, кончуда.
— Дон Раміро, — сказала я без здивування в голосі.
— Точно, — посміхався зоряний племінник. — Дон Раміро... Йому це сподобається.
Мене грубо схопили під руки та затягли у фургон. Притиснувши коліном до підлоги, як заарештованого вбивцю, що вчинив щось страшне прямо на вулиці. Вони всі голосно сміялися і кидали попіл від сигарет мені прямо на спину. У кузові тієї вантажівки стояв неймовірний сморід, ми кудись їхали, машину сильно трусило, навколо мене хиталися ящики, абияк покладені штабелями. Ці люди говорили іспанською. Я тільки й чула, що "чоча" та "чингар", вони розмовляли про секс та обговорювали мою зовнішність. Хтось опустився переді мною на коліна і розстебнув ширинку, щоб потрясти своїм членом просто біля обличчя.
— Чупаме ла верга, хвойдо, — говорив один із "четвірок", погладжуючи моє волосся рукою. — Чупа-чупа перулі? — вдивлявся він у мої очі, наче шукав у них бажання.
Але пристрасті в мені не було жодної краплі. Мене знову викрали і кудись везли без права голосу — уклавши животом на підлогу вантажівки, заломивши руки за спину і притиснувши ноги для вірності. Я відчувала себе шматком м’яса. Мені чомусь пригадалися очі теляти, якого везли в причепі на забій, коли я стояла в заторі перед світлофором. У його великих і темних очах відбивалися останні хвилини життя, і вони були абсолютно безрадісні. Тільки переляк та жах, нерозуміння того, що відбувається. Тотальний страх бодай щось зробити... А якби було таке бажання, то що ти можеш вдіяти? Я не могла поворухнути навіть пальцем.
— Буенос ночес, сеньйорито! — почула я знову голос того виродка у білій футболці. Який одного разу приїхав у лігво Чорнова і запропонував йому відвідати барона.
Збоку це здавалося лише пропозицією, але вибору в Макса було рівно стільки ж, скільки й у мене зараз. Тоді він вирішив взяти мене з собою, щоб не залишити без нагляду. Він боявся, що я втечу. І правильно робив — я обов'язково би втекла. Ми проїхали за машиною цього мерзотника до самої вілли, а там уже вислухали про так звану угоду. Тільки от угодою там і не пахло, картель просто хотів відібрати весь заробіток Макса, погрожуючи своєю силою, своєю міццю та зв'язками.
Але мій Макс ніколи не прогинався перед труднощами. І тоді він теж не прогнувся. Він ніколи не пасував і йшов до кінця. Особливо якщо відчував несправедливість з боку інших. "Вбивати погану людину легко", — сказав він мені одного разу. І я це цілком зрозуміла. Тієї дощової ночі я мріяла отримати в свою долоню пістолет і витратити весь запас набоїв на зграю немитих тварюк, яких бог нібито-то створив за своєю подобою... На багатьох із них я бачила хрести, "четвірки" пафосно носили їх на шиї та браслетах, вони вибивали їх на тілі у вигляді величезних чорних розп'ять. Образ замученого до смерті Ісуса тягнувся через цю темряву єдиною стрункою ниткою, яку зрозуміти мені було не дано. Тому що всі вони вірили, що потраплять потім до раю, адже як інакше?
Проте особисто мені було плювати на їхню потойбічну мрію — я хотіла лише якнайшвидше вбити. Відправити їх прямо в пекло...
— Піднімайся, повія, піднімайся! — кричав племінник барона. — Настав час показатися дону!
— Краще убий мене одразу... — процідила я. Але люди картеля мене жваво підняли і стали волочити якимись коридорами.
— Дон Раміро чекає на тебе, красуне. Він буде радий знову тебе побачити. І я певен, у мого дядька тобі знайдеться гідне застосування… Ха-ха-ха-ха! — залився він реготом і поплескав мене по щоці. — Мас рапідо! Рапідо, амігос!
Бандити мене привезли до якогось дивного місця. Вікон майже не було. А якщо й були, то шибки наглухо заклеєні чорною плівкою. Всюди горіли яскраві гірлянди та кислотні вивіски: мерехтливі стрілки та серця, якісь фалічні символи та фігурки голих жінок. Стіни були пофарбовані в хворобливий рожевий колір, було багато дверей і напівголих дівчат, які нітились, побачивши мій конвой.
В їхніх очах читався рабський страх перед непокорою, і я була якраз наочним прикладом того, як не можна поводитися в борделі. Тому що тут, як і там, на складі, панували правила нижчого світу, до яких мені ще доведеться довго звикати. Це у своєму звичному житті я людина. А тут...
