Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Якого дідька?! — очманів бандит, вивчаючи мене від мокрого волосся до лакових туфель. — А ти ще хто така, га?!
— Шо за чіка, бос?! — стали підтягуватися до нас інші члени банди. — Вона лягава, чи шо?
Я розуміла, що вляпалася у серйозну неприємність. Перш ніж вирушити на пошуки нічних грабіжників, мені слід було добре подумати про ризик потрапити не на тих людей. Тому що це глухий кут, тепер я проклинала себе за саму лише ідею найняти людину для пошуків Чорнова... І задкувала до виходу, не зводячи очей з мексиканця в білій футболці.
Але шлях до відходу вже міцно перекритий. Десь ззаду рипнули петлі воріт, а потім затремтіла й масивна засувка — я уткнулася спиною в чиїсь руки, які тяглися до мене з темряви. Люди мене оточували щільним кільцем, і мені просто не було куди подітися.
— Хто ви?! — злякано спитала я. — Відпустіть мене, я просто помилилася адресою!
— Помилилася адресою, кажеш? — повторив здоровань у золоті. — Я так і зрозумів одразу. Що гарна сеньйорита просто заплутала темної ночі. Ще й такий дощ, трясця його матері... Вірно?
— Так... — спробувала я фальшиво посміхнутися, але губи мене не слухалися, окресливши криву дугу переляку. — Я просто заїхала не туди, хлопці... Вибачте, що вас потурбувала. Я просто шукала... шукала одну людину.
— Шукала людину? І кого ж ти шукала, красуне?
— Я... пробачте, їй-богу... Я просто помилилася, відпустіть мене.
— Відпустити? — взяв мене мексиканець легенько за лацкан піджака. — А навіщо?
— Відпустіть мене, — ухилялася я від його руки, що лізла до обличчя. — Відпустіть мене зараз же...
— А як не відпущу? Тоді що? Що ти мені зробиш, сучко?
— Я кричатиму
— Вона кричатиме, — повторив бандит для своїх одноплемінників.
— Ха-ха-ха! — дружно сміялися вони, передчуваючи розправу наді мною.
Але поки вони іржали, я діставала з сумки телефон, щоб набрати службу порятунку — непомітно, діючи на дотик, поки не почувся дзвінок.
— Що там у тебе в руці, га?! Покажи руку!
— Ні, — відповіла я і швидко дістала телефон, щоб повідомити про небезпеку. — На мене напали…!
— Це що іще за фокуси?! — гримнув бандит і вихопив телефон. — Дзвонити копам вирішила, так?!
Він кинув телефон на підлогу та розтоптав його ногою.
— НІ! — благала я. — БУДЬ ЛАСКА!
Проте хлопець у футболці схопив мене за шию і впечатав у стіну:
— ТИ ЛЯГАВА, ТАК?! ТИ, СУКА, КОП?! ГОВОРИ! — кричав він, приставивши мені до обличчя пістолет. — Говори хутко, бо я виб'ю твої зуби свинцем...
— Прикінчи її, бос! — говорили інші. — Вона щось винюхувала! Може, фебеер?!
— Ти із федералів?! — допитував мене бандит, втискаючи дуло пістолета в щоку. — Пасеш нас, так?!
— Ні... — котилися сльози. — Це неправда! Я тут випадково!
— Давайте відмудхаємо її! — надходили нові поради. — Відлупцюємо її як слід! Дівку треба провчити! Нехай сьорбне своєї крові!
— Та переріжемо їй горло, — кричав іще один садист, — от і все, братки! Пером по шиї, а потім кинемо її подихати в канаву! Там зараз повно води, ніхто не помітить!
Я відчувала, як зростає напруга через мою персону. Як на мене дивно дивиться натовп наймерзенніших виродків, яких тільки бачила земля. Вони роздягали мене поглядом і мріяли лише про одне — зробити мені боляче і насолодитися жертвою. А ватажок дивився мені в очі і все сильніше втискав мене в стіну, намагаючись обрати найкращий сценарій знущань.
— Пропоную її трахнути! — пролунало нарешті від бандитів. — Матимемо її натовпом, поки не здохне, тварюка!
— Ні! — заступився хтось. — Краще трахати по черзі, народ! ПО ЧЕРЗІ! Я перший!
Ще півгодини тому я шукала батька своєї дочки, щоб попросити пробачення за брехню. А тепер мене хотіла розірвати зграя зголоднілих собак, які не могли вирішити, хто ж буде першим.
— Ну ні! — психанув головний, який тримав мене за шию. — Першим буду я, пацани! Ставай на коліна, суко, смоктатимеш...
— Ні! — виривалася я, але куди там... Він ударив мене по обличчю і силоміць опустив на підлогу, щоб я покірно стала навколішки. Вибору просто не залишалося, я нічого не могла з цим вдіяти. Тільки підкорятися.
— Або ковтатимеш, або здохнеш прямо зараз, суко! Не ламайся, трясця — СМОКЧИ!
Він розстебнув ремінь і зняв штани, щоб дістати апарат. Той уже стояв від збудження через раптову зустріч і був готовий увійти в мій рот для брудного мінету. Для цієї тварюки я була просто давалка — звичайне доступне дівчисько. Апріорі повія, якими ми народжуємося, щоб служити таким, як він. А якщо й чинимо опір, то отримуємо ляпаса, удар кулаком по щоці, терпимо побої та приниження без шансів відповісти тим же. У нижчому світі панують власні правила, яких краще дотримуватись, якщо хочеш вижити.
Проте у всьому є своя межа, і я до своєї якраз підійшла.
— Хочеш мінета, так? — спитала я з іронією і приготувалася зробити йому сюрприз. — Ти справді хочеш, щоб я взяла його в рот?
— Так, трясця! — розводив руками мексиканець. — Досить балакати вже — використовуй рот за призначенням, бруха! Давай! — підстьобував він мене, не підозрюючи про біль, що на нього чекає. — Чупа-чупа!
— Я не говорю іспанською, — сказала я і обережно взяла член рукою.
— Це означає "смокчи", хвойдо!
— Смоктати? Вже? Добре, мій любий, — підігравала я своєму гвалтівнику. — Але врахуй. В роті у жінки є не лише язик. Але й зуби... Можеш кричати, аміго, — мовила я наостанок і широко відкрила рота, щоб укусити голівку...
Нехай я страшенно помилилася і шкодувала про свою безтурботність... Нехай я стала бранкою мексиканської банди, і мене збиралися гвалтувати в глуху дощову ніч... Нехай я вже стояла на колінах перед ерегованим членом бандита з пістолетом у руках... Я все ще мала вибір, як померти. Тому що живою вони мене не відпустять, мої пригоди, хоч би якими вони були, закінчаться тут — на цьому холодному складі. Сумнівів не було.
