Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
І ось коли я на неї напала, коли ми з нею зчепилися на даху вагона... я отримала відсіч. Це було боляче та раптово. Немов пекучий удар батога по обличчю, що розсікає шкіру, залишає опік на все життя. Як після падіння з поїзда. Я пам'ятаю смак того жахливого дня — це був нудотно-солоний смак поразки. Немов удар батогом був не один, а сотні. Тисячі. Наче мене публічно відшмагали перед Робертом. Роблячи паузу перед кожним новим ударом.
Звісно... я вижила, не померла. Просто дивом врятувалася, як і Аліса тоді — з машини, що потонула. Але з того часу моє обличчя прикрашає шрам. Такий самий красивий, як татуювання на моїй долоні. На щоці залишилася гидка шестикутна "зірка Давида"... Не знаю, вважати це іронією долі або знаком попередження. Але тепер вона служить мені нагадуванням: я думаю про Алісу щоразу, коли з'являюся біля дзеркала. Коли бачу своє відображення у вікні будинку чи склі автомобіля.
Я її ненавиджу. Дуже страшно зневажаю і... десь у глибині душі побоююсь. Вона не така слабка, як я передбачала. Ось тільки Роберт про це явно не знає. Він ще може про це пошкодувати.
— Доброго ранку, сонце, — поцілував він мене в щоку, щось ретельно розжовуючи.
— Що жуєш? — спитала я і сіла за столик у величезній приватній залі для віп-персон.
Тут грала азіатська музика. На невеликій червоній сцені водили хоровод чепурні гейші із парасольками в руках. Звідусіль пахло Японією.
— Тобі не сподобається. Я знаю, — посміхнувся Роберт і схопився за склянку з водою. — Ого, переборщив трохи...
— Дідько, — терла я цмокнуту щоку. — Твій поцілунок мене пече, Роберте!
— Ну звичайно... Це ж васабі.
— Га?!
— Приправка така.
— Та я знаю, бляха. В мене слід тепер лишиться. Буде червона пляма до кінця дня!
— Це для симетрії, — склав він пальці будиночком і сховався за цю конструкцію від мого сталевого погляду.
У такі секунди було важко повірити, що він мій бос. Тому що суто робочими наші відносини назвати досить важко. Ми з ним співпрацювали давно і знали один одного напам'ять — це було більше за партнерство. Щось середнє між коханням та періодичним сексом за розрахунком.
— Вітаю вас, — підійшов до нас офіціант у традиційному кімоно. — Що будете замовляти?
— Я вже замовив — ваш кухар у курсі. А ти, Стелло? З чим хочеш суші?
— З кавою, — хитала я головою.
— Вибачте, — вклонився японець, — але ми не маємо в меню суші з кавою.
— Роберте, ти ж знаєш — я ненавиджу суші...
Але Баттон був наполегливий, як і завжди:
— Тут величезний вибір, просто спробуй...
— О боже, — зітхнула я. — Просто зробіть мені еспресо, гаразд?
— Це все? — спитав офіціант.
— Так. Це все.
— Повноцінний сніданок, — повчав мене Роберт, — це запорука краси та здоров'я.
— Пф... — було смішно. — Чому з усієї різноманітності ресторанів ти обрав саме цей? Чому японський?
— Тому що я в Токіо, сонце.
— Ха-ха-ха... — сміялася я вже по-справжньому. — У Токіо?
— Так.
— Це ти їй так сказав?
— Не хочу відволікати Алісу від роботи. Вона так сильно старається, реально — талант очевидний. Навіть зуміла якимось дивом врятувати мертвонароджений проект. Я такого не очікував... На радощах навіть призначив її своїм заступником. Звісно, її підтримує Сара. Але думаю, що міс Фергюсон і сама непогано впоралася б із завданням по управлінню фондом. Як ти гадаєш? Може, зеленого чаю? — простягнув він мені піалу з коричневої глини.
Але коли він говорив щось про Алісу, мені хотілося цей гарячий чай налити йому за комір. Розмови про неї мене неабияк вибивали. Особливо тепер, коли вона раптово повернулася.
— Ти ж не для цього мене покликав сюди? Чи ти просто хотів поговорити про неї?
— Ой-ой-ой... — смакував він моє роздратування. — Коли ти злишся, твій шрам на щоці стає ще червонішим... Мене це заводить. Це так сексуально.
— Годі, — відрізала я. — Це не смішно. Не кажи мені нічого про цей бісів шрам.
— Хм. А де ти його отримала? — завів він знову цю розмову.
Звісно ж, я не могла відповісти йому правдою. Тому що моє полювання на Алісу було секретом, і якби Роберт дізнався про мої підступи, йому б це точно не сподобалося.
— Я тобі вже говорила. Повторювати не буду.
— Говорила? Серйозно? Дивно, а я такого не пам'ятаю. Ти мені про це нічого так і не сказала.
— Ти просто забув.
— Я не міг цього забути. Коли ти мені це казала? — домагався він відповіді заради гри.
— Якраз перед тим, — солодко посміхалася я, — як ти вкотре почав хвалити свою... НАРЕЧЕНУ.
Мені здавалося, що ця тема тепер ніколи не піде з наших діалогів. Ігнорувати подібний факт мені було важко та боляче.
— Так, не кип'ятися, — як завжди заткнув він мені рота. — Не варто цього робити. Я просто чоловік, а чоловіки, як ти знаєш, полігамні. Це нормально. Здавна вважалося, що чоловік вільний взяти собі стільки дружин, скільки може утримувати. Тож ти маєш бути вдячна мені, що вас лише двоє, — говорив він у звичній для себе манері, навіть не моргаючи оком. — Тому що утримувати я можу більший гарем. Ти ж це сама чудово знаєш, мала.
Іноді він мене страшенно бісив. Мої пальці так і гладили грані пістолета.
— Ненавиджу тебе, — сказала я напівголосно. — Навіть не знаю, що я знайшла у тобі.
— Це неправда, — помахав він пальцем, допиваючи чай. — Ти мене кохаєш.
— Ага.
— Просто обожнюєш.
— Ага? — дивувалась я його вродженому нахабству.
— Бо я гарний...
— Он воно як.
— Розумний...
— Угу.
— Багатий... — загинав Роберт палець за пальцем.
— Боженьки.
— Все ще холостий...
— Ну треба ж, — плескала я в долоні. — Проте чи надовго?
— А ще я дуже тебе люблю.
— Ох... — зітхнула я і просто випила трохи гіркої кави, щоб урятуватися від цих "солодких" слів. — Лише один дефект у тебе — надмірно скромний.
