Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова

— Казав же, давай поїмо у кімнаті. — Жартома сказав дідусь до бабуні.
   — А що ж тепер ми будемо робити зі свідком?! Кажи дідусю. — Запитала примружившись бабуся.
   — Я нікому не розповім, чесно. Тільки звичайно при одній умові.
   — Якій? — подивилась на мене бабуня, все так само примружуючись від світла люстри над столом.
   — Пропоную поділитись зі мною, чимось смачненьким.
   — Здається це вже нас шантажують, а не ми. — Розсміявся дідусь.
   Ми з бабусею підхопили веселий сміх дідуся і теж розреготались.
   — Сідай доню. — Ніжно сказала бабуся, підштовхуючи тарілку нічних перекусів.
   Сідаючи за стіл і беручі сандвіч, я запитала:
   — А чого ви сиділи у темряві?
   — Це щоб вас не збудити. — Відповів дідусь.
   — Тоді зрозуміло. — Посміхнулась я.
   Наминаючи за обидві щоки, я дивилася як бабуся порпається на кухні, готуючи чай. Почувши шурхіт позаду, я обернулась і у ту ж саму мить розреготатись. Переді мною стояли ще одні північні відвідувачі кухні.
   — Ви чому тут? — запитав тато.
   — А ви? — запитала я.
   — Ми пришли на вашу вечірку у піжамах. — Засміялась мама.
   — Тоді ласкаво просимо. — Наливаючи чай у чашки, запрошувала бабуся.
   — Як же хочеться їсти. — Потираючи руки, прицмокував тато.
   — Не тільки тобі. — Посміхаючись дивовижною посмішкою, зізналась мама.
   — Тоді швидше сідайте до нас. — Показуючи на стільці, усміхнувся дідусь.
      Після сендвічив у хід пішли ще чай з печивом. Зі смачним бабусиним печивом можна сидіти до самого рання.
   Розповіді дідуся захоплювали, бабусині смаколики не відпускали з кухні, жарти татка і мами веселили до колік у животі.
За цікавою розмовою час минув не помітно. У ліжка ми повлягались приблизно о другій ночі.

 Глава 29.

   Перебиваючи дріб пальцями по кухонному дерев'яному столі, я невдоволено зиркала на годинник позаду мене. Вже була майже сьома година вечора, а Марка все не було. Чому я просто не можу піти на побачення без зайвого стресу?! Мого хлопця не назвеш самою пунктуальною людиною, це я вже зрозуміла. Своїм запізненням Марк нервує не лише мене, але і маму з бабусею. Вони й так як на голках, із-за того, що я іду так пізно з дому. Ну чому все так?! Скільки ці слова я ще буду повторювати?! Опустивши голову на стіл, я все міркувала над цими запитаннями, які відвідували мою голівку.
   Перший стук у двері і я неначе блискавка опинилась біля них. Відчинивши двері, я побачила Марка і ще одного привабливого хлопця поряд з ним. Звичайно це Гаррі, для цього не треба бути дуже розумним, щоб здогадатись. Вони дуже схожі, у них навіть ямочка на щоці у тому ж самому місці. У Гаррі темно коричневі очі де-не-де з відтінком зеленого, а у Марка навпаки. Він теж високий, стрункий, але трішки м'язистіший ніж його брат.
   Я зачинила за собою двері й вийшла на ганок.
   — Привіт Софіє. — Привітався Гаррі, подаючи мені руку і допомагаючи спуститись з ганку.
   — Привіт Гаррі. — Прийнявши його допомогу, відповіла я.
   Ми наче були давні друзі, яких і представляти один одному не треба.
   — Привіт. — Опустивши погляд, Марк зосередився на своїх кросівках.
   — Ага, привіт. — Я напустила на своє обличчя невдоволену гримасу.
   — Вибач. — Подивився він на мене.
   — Ага.
   — Це мій брат Гаррі. — Кивнув він у бік свого брата.
   — Я вже зрозуміла це.
   — До речі мені приємно нарешті з тобою познайомитись. — Поквапився сказати Гаррі.
   — І мені. – Посміхнулась я.
   Гаррі відпустив мою руку і поспішив пройти на кам'яну доріжку.
   — Ходімо вже. Розберетесь потім, — і додав. — Кіно! Нас чекає кіно.
   — А ти казав про це своєму братові, коли ви збирались сюди?
   — Пів години про це торохкотів.
   — А він?
   — Не знав які кросівки йому взути.
   — Я бачу, що він і зараз не знає чи правильний вибір зробив, — засміялась я, дивлячись як Марк розглядає своє взуття.
   — І щоб ви знали, я зробив правильний вибір. — Фиркнув Марк до нас.
   Гаррі знов голосно засміявся з брата.
   Це нове знайомство мені було до вподоби. До самого кінотеатру Гаррі розповідав веселі історії зі свого життя. Розповів звідки у Марка узявся такий цікавий пунктик у плані взуття. Все сталось, коли Марк ще ходив до садочка. Якось прийшовши одного дощового дня у клас, в черевиках які були всі у болоті, дівчата почали з нього глузувати, назвавши його жабеням. Після того випадку він прискіпливо почав відноситись до взуття.
   — Бідненький, — я поглянула на нього сумними очима.
   — Я просто люблю коли взуття в ідеальному стані. Це що так погано?
   — Ні. Зовсім ні. Це добре, що ти такій чепурний.
   — Ну якщо все гаразд, то ти надіюсь не будеш заперечувати, — діставши з кишені серветку, і нахилившись до низу, він витер мій черевик.
   — Що там було?
   — Ти встала на якусь ягоду. Ця пляма мені спокою не давала, від тоді як ми звернули з твоєї вулиці.
   Ми з Гаррі розреготались що є сили. Сміх не давав змоги набрати повітря у легені, а у кутках очей виступили сльози. Я чудово себе почувала у присутності Марка і Гаррі. Мені було весело і я почувалась безтурботною.
   Які вони все ж таки різні, гадала я поки ми відходили від нападу сміху. Гаррі такий веселий і говіркий, а Марк більш серйозний. Але я помітила одну деталь, від якої моє серце радіє. Мій коханий більше посміхається коли поруч зі мною, я це ще помітила, коли ми були на майданчику. Він з друзями поводить себе більш стримано, я не кажу що він не сміється з ними, але його дивовижна, сяюча посмішка частіше з’являється біля мене. Приємно знати, що йому зі мною добре.
   Зайшовши до кінотеатру, я зраділа побачивши що ми не останні. Марк дістав з кишені три квитки та й відав їх милій жінці з довгим рудим волоссям. Перевіривши квитки, вона відала їх назад і посміхнулась.
   Зручно всівшись поміж своїх супутників, я з нетерпінням чекала сеансу. Світло вимкнулось, на екрані з’явилась назва фільму. Посунувшись ближче у бік Марка, я надіялась, що він проявить ініціативу та обійме мене, або хоча б дасть мені свою руку.
   Минула більша частина фільму, але Марк і не сіпнувся. Тільки іноді посміхався у мій бік і мимоволі торкався моєї руки. І це все, що сталося за увесь час у кіно.
  
   Виходячи з кіно, мене не полишали роздуми. Моя подружка явно буде розчарована. Поспішила все ж таки Ліза з висновками що до темного кінозалу. А я б зраділа, якщо б на цей раз Ліза мала рацію. Не розумію я все ж таки Маркові дії, хоча напевне без дії. Я кожнісінький день чекаю, хвилююсь за поцілунок, а він навіть не намагається щось робити.  Його сором’язливість занадто далеко зайшла. Я вже навіть не дивуюсь Маркові. Хоча я не можу сказати, що щось не так, бо у нас не було пристрасного поцілунку. Я вважаю, що це чудові ніжні відносини. І мене це влаштовує. Це здається більше Лізу не влаштовує чим мене. Ось мій висновок!
   Я одразу прийшла до тями, почувши голос Гаррі.
   — Гарний фільм правда?!
   — Так, гарний. — Мовила я.
   — Ну що Гаррі, ми з Софією прогуляємось, а ти іди допоможи татові з машиною.
   — Хіба так гарно?! — почервонівши як буряк, спитала я у Марка.
   — Все гаразд Софіє. Мені дійсно треба допомогти батькові.
   — Тоді ми з Софією пішли, — сказав Марк, дивлячись на брата.
   — Дякую що запросили до кіно. Бувай Софіє.
   — Завжди рада, — посміхнулась я. — До зустрічі.
   Марк обхопив мене за талію і повів по доріжці від кінотеатру.
   — Чого ти так з братом?
   — Як? — здивувався він, мого запитання.
   — Хай би пішов з нами.
   — Ти боїшся залишатись зі мною на одинці? — у його очах заграли хитрі вогники.
   Ой Марку, Марку! Що з Гаррі, що без нього різниці немає.
   — Чого б це? — зашарілась я.
   Хитра посмішка не хотіла покидати його обличчя.
   — Не зважай. Просто так сказав, не приділяй цьому уваги.
   — А що за машина?
   — Тато лагодить авто одному постійному і дуже важливому клієнту. Він просив мене допомогти, але так як я зайнятий, Гаррі мене замінить.
   — А твій брат теж буде працювати в тата?
   — Ні. Він бешкетник, і ніколи не подорослішає, ця робота не для нього. — Посерйознішав він. — Гаррі хоче подорожувати.
   — А чого тоді йому можна втілювати свої мрії у життя а тобі ні?
   — Спокійніше! — насупив брови він. — У нього інший характер, він може наполягти на своєму. А що до мене, я не хочу підводити батька.
   — А хіба ти його підведеш, якщо будеш робити улюбленою справою з гарним результатом.
   — Це просто говорити Софіє, — відпускаючи мою талію, сказав він і змінився у настрої. — От ти б суперечила своєму татові?
   Здається я залізла у не свої справи занадто далеко. І розлютила, спокійного і врівноваженого Марка. Але і це мене не змусить замовкнути, я все ж таки хочу висловити свою думку.
   — Мій тато хірург. Здається я тобі цього не розповідала, — глянула я на нього, щоб впевнитись чи він слухає мене. — Так ось, він обожнює свою роботу, і звичайно хотів би, щоб і я працювала з ним і так само розділяла його пристрасть. Але я дуже жаліслива, і ця робота не для мене.
— Ти б потім звикла. — Сказав Марк ледве чутно.
   — Ні, не звикла б. І тато це розуміє. Звичайно він хотів, щоб я була теж хірургом, але він сказав мені: «Яку б професію я не вибрала, я повинна її любити і тоді це буде означити, що я знайшла дійсно своє призначення »
   — Це інше.
   — Чому це?
   — По - перше я піду до тата на роботу, бо там все не так серйозно як у лікарні. А по - друге ти дівчина.
   — Не зрозуміла?! Яка різниця, що я дівчина?! Коли треба вирішувати щось, стать тут ні до чого. — Фиркнула я. — Тато просто поважає моє рішення і хоче бачити мене щасливою.
   Моя роздратованість зашкалювала. Це якесь безглуздя, я почувала себе наче жінка у середньовіччі, без права на голос і свою думку.
   — Все одно Софіє, я тебе трішки не розумію. Якщо твій тато хоче тебе бачити хірургом, ти що не можеш поступитись?
   Зараз я зажала усю свою волю в кулак, щоб не врізати Маркові. Опанувавши себе, якщо можна це так назвати, коли вже пар іде з вух, я сказала.
   — Якщо я піду на хірурга, — спокійно мовила я, — то не зроблю щасливим ні тата не себе.
   — У цьому теж є правда.
   — Взагалі, можливо я не піду вчитись. — Слова самі злетіли з вуст.
   Я розуміла в який шок підвергла Марка, але це все моє рішення.
   — Ти що! Як так? — у нього брови злетіли до гори. — А чим тоді ти будеш займатись.
   Я боялась зізнатись йому у тому чого бажала з дитинства. Я не хочу його налякати своїми планами на майбутнє. Як що розповім – він втече. Мені цього зовсім не хочеться. Я без нього і дня не зможу. Але все ж таки, сказати треба чого я справді бажаю усім серцем.
   Набравши повні легені повітря, і швидко видихнувши я мовила:
   — Я хочу бути коханою жінкою і найкращою мамою. — Ух, ось я і сказала.
   Його мовчання тривало для мене вічність, хоча насправді він мовчав декілька секунд доки не заговорив:
   — Ого. Зрозуміло. Я маю на увазі, що все зрозуміло, це те що має хотіти дівчина.
   — А ти коли небудь хотів би мати дітей?
   Оце я дала! Божевільна! Він зараз втече, і тільки буду бачити його ноги які тікають. Ні! Ні! Все правильно, я повинна знати чого він хоче.
   — Так. Коли небудь. — додав він
   Я полегшено зітхнула. Все тіло обм'якло.
   — Рада це чути.
   — З цим ми все з’ясували надіюсь. Але все ж таки подумай, як тато буде радий якщо ти погодишся бути лікарем. Я знаю, якщо тато мені скаже піти до нього я піду.
   Навіщо знову підіймати цю тему?!
   — А якщо тато тобі скаже, що я тобі не підходжу, і він знайшов для тебе іншу дівчину.  Ти б залишив мене? Це просто припущення, але все ж таки. Як ти вчинив би?
   Що я щойно бовкнула? От божевільна. Зовсім не вмію тримати язика за зубами. Що за безглузде запитання?! Ми ж не у якійсь країні там де батьки примушують своїх дітей одружуватись тільки за тих, кого оберуть вони. Що ж тепер робити. Слова ж не забереш назад. Зазвичай спочатку треба думати а потім казати, а у мене навпаки. Зараз заплачу від того, що запитала у Марка. Чесно кажучи, я уся тремчу чекаючи на його відповідь.
   — Ми перейшли на особисте?
   — А що чужі один одному?
   — Звичайно що ні. — Роздратованість чулась у його голосі. — Тато не сказав би так. А якщо і сказав то…
   — То що?
   Ну звичайно, хіба я можу втриматись, щоб знов не відкрити рота і не спитати!
   — Такого не буде. Але батьки завжди знають, що краще для дітей.
   — Не згодна, — нерішуче продовжила я. — Батьки можуть давати поради, але не змушувати робити те, що саме вони вважають за краще. Повинен бути власний вибір. Навіть якщо він неправильний – це буде на користь досвіду.
   — Софіє, — ніжніше заговорив він. — Давай поговоримо краще про щось інше. Я не хочу сперечатись.
   Він подивився на мене тим поглядом від якого я тану, як морозиво у літній спекотний день.
   Зітхнувши, я мовила: