Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова
Перевівши свій погляд на Яна, я побачила, що він якось дивно дивиться на мене. Його посмішка та очі виказували нібито якесь схвалення у мою адресу. Не зрозумівши що коїться, я зашарілась. Махнувши рукою хлопцям, я у швидкому темпі пішла до своєї родини.
Дорогою додому я напружувала свій мозок, щоб все ж таки згадати ім'я того милого хлопця. І я все ж таки трохи просунулась у цій справі. Я згадала, що перша літера його ім'я починається на В. Але далі згадати не вийшло.
Діставши у таксі мобільний, я мабуть у сотий раз перевірила чи не писав Марк. Цим я себе звісно засмутила, бо жодного повідомлення від нього не було.
— Що сталось доню? — спитав дідусь, бачачи, що мій настрій кудись зник.
— Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. Невже Маркові не хочеться поговорити зі мною хоч декілька хвилин? — Сумно я подивилась на дідуся.
Дідусь ніжно подивився на мене і мовив.
— «Істинна любов не може говорити, тому що справжнє почуття виражається швидше справою, ніж словами» – ось так!
— Чиї це слова? — запитала я.
— Вільяма Шекспіра. — Усміхнувся дідусь.
— Дідусь, ти геній! Дякую!
— Чому? Що я зробив?
— Я так довго не могла згадати ім'я друга Яна, а ти мені допоміг.
— Чим це?
— Його звуть Вільям.
Дідусь розсміявся.
З вікна авто я побачила, що ми вже біля нашого будинку. Вийшовши з таксі, я вирішила не іти одразу у дім, а посидіти трохи на гойдалці.
— Ти ідеш котику? — спитала мама, затримавшись на ганку.
— Ні, я ще трохи посиджу на дворі. — Посміхнулась я і додала: — Я скоро буду, а ти лягай матусю, вже пізно.
Цмокнувши мене у чоло, вона зачинила двері.
Вмощуючись на гойдалку, я підібрала ноги та почала тихо погойдуватись. Теплий, літній вечір, відволік мене від телефону. Я сиділа і милувалась зірками, які одна за одною з'являлися у темному небі. Своїми вогниками вони нагадували світлячків, які наче грали у хованки, ховалися і знову з'являлись із-за хмар. Десь у траві не припиняли голосно цвірінчати цвіркуни, а від легенького подиху вітерцю я відчувала ніжний, ледве чутний аромат квітів з маминого невеличкого садку.
Який же гарний початок літа, я познайомилась з Марком, Ліза знайшла кохання. А ще приїхали дідусь і бабуся і Ян. Батькам сподобався Марк. Все просто чудово. Від цих думок я усміхнулась сама до себе.
— Софі, доню! Підіймайся до кімнати. — Виглянувши у невеличке вікно, другого поверху, гукнула мама.
— Вже іду.
Важко підіймаючись, і розправляючи затерплі ноги, я пішла до дому. Зайшовши до кімнати, перше, що я побачила був великий пакунок з не менш великим бантиком. Підійшовши ближче, я обережно потягла за стрічку, і подарунковий папір упав до низу, показуючи що всередині.
— Стереосистема! Це мені?
— А кому ж ще! — посміхнулась мама.
— Дякую, дякую, дякую! — підходячи до кожного з родини, я їх по черзі розцілувала.
— Тобі сподобався сюрприз? — спитав тато, цілуючи мене відповідь у щоку.
— У мене немає слів, як мені це подобається!
Усі стояли та й посміхались, доки я вивчала новий предмет.
— Сусіди дуже зрадіють моїй новій стереосистемі! Їм прийдеться змінювати район. — Засміялась я. — На цій штукенції тихо музику не увімкнеш. — Потираючи долоні, задоволено сказала я.
— Це вже завтра випробуєш, а зараз спати. — Надіславши повітряний поцілунок, мама зачинила за усіма двері.
Я ще довго вивчала інструкцію під своєю лампою, дивлячись що і до чого треба під'єднати.
Розділ 6.
Не впевнена, що до кожного, але про себе можу сказати точно, від кохання я не можу не пити не їсти. Коли я чекаю на Марка, я настільки хвилююсь перед зустріччю, що навіть маленький шматочок не лізе до горла. Пережовувати їжу, це як виявилося важка робота, тому я їм останнім часом лише банани і йогурти. Це те, що можна було швидко проковтнути, тим паче коли поспішаєш і до того ж ще рано.
Марк, збудив мене своїм дзвінком, ще рано вранці, і сказав, щоб я швидко збиралась і ішла з ним на гру. Не гаючи часу, я вдяглась, з’їла один із йогуртів і побігла на ганок, чекати на Марка.
— Привіт. — Цмокнувши мене у губи, так само швидко, як це було учора, він привітався.
— Привіт. — Розплилась я у усмішці.
— Пішли вже голуб’ята, нас ніхто чекати не буде. — З’явився звідки не візьмись Ян, і хлопнув Марка по плечу.
— Так, так! Пішли вже! — Ліза теж дала про себе знати.
— О загублена подруга! — підділа я її.
— Ну все, ходімо, бо дійсно запізнимось. — Зауважив Ян.
На дворі показувало на дощ. Темні хмари іноді замінювались білими, але було зрозуміло, що до вечора буде злива.
Вдяглась я не по погоді. Футболка і короткі шорти не могли мене захистити від поривчастого і прохолодного вітру. Але це мене не могло зупинити піти з Марком на гру.
— Лізо, ти що прогноз погоди дивилась, чи що? — Заздрісно запитала я, дивлячись у чому була одягнена вона.
На Лізі була тепла кофта з довгими рукавами, джинси та кросівки.
— Так, мій ранок не починається без перегляду прогнозу погоди. Та ще й, щоб бути впевненою на всі сто я дивлюсь погоду на трьох каналах. Потім все це підсумовую і вуаля, я знаю як треба одягатись. — Розсміялась Ліза.
— Ха, ха. — Яка ж ти дотепна.
Ліза задерла носика до гори й задоволено усміхнулась.
— Так, я така. Ідеальна у всьому.
— А більш за все у балаканині. — Зауважила я так само самовпевнено, як Ліза.
Обнявши себе руками, мені стало тепліше лише на перших дві хвилини. І зуби припинили цокати тільки на короткий проміжок часу.
— Тримай Софіє. — Накидаючи на мене свою спортивну куртку, сказав Марк.
— А як же ти? Тобі ж теж холодно! Забери! — Запротестувала я.
— Мені не холодно. — Наполіг він.
— Дякую. — Відповіла я, застібаючи куртку до самого підборіддя.
Втягуючи носом запах парфумів, які залишились на куртці, я ледве не втратила свідомість. Як же прегарно пахне його куртка, я б її не знімала цілу вічність.
Дійшли ми дуже швидко, мабуть тому, що ми не йшли, а майже бігли. Холод не давав насолоджуватись прогулянкою, тому ноги самі йшли у шаленому ритмі.
Тільки но хлопці нас всадили на місця, як одразу зникли. Вболівальників на цей раз було набагато більше ніж попереднього разу. Я цьому дуже раділа, бо від масовки було тепліше і дало змогу трохи зігрітись. Шкода, що наш ряд з Лізою не був повністю заповнений, але я раділа хоч тому, що з одного боку сидить моя подруга. Хотілося звичайно, щоб прийшов якийсь вболівальник, сів з другого боку від мене і заповнив простір своїм теплом.
Майданчик який я бачила не так давно, освіжили фарбою, мабуть уже у п’яте. Коли дмухав вітер, запах фарби розносився на увесь стадіон. Голова від такого різкого запаху трохи запаморочилась, але усе дуже швидко минулось після того, як мою увагу прикувала гра.
Не пройшло і десяти хвилин, як Ліза полізла з запитаннями про нас з Марком. Я намагалася тихо переповісти, що відбулося цими днями, але Ліза не дочувала.
— Тут так голосно, що я тебе геть не чую. Повтори ще раз, він тебе поцілував? Тільки говори голосніше. — Кричала мені у самісіньке вухо Ліза.
— Лізо, сходи до лікаря, хай він добряче промиє тобі вуха. — Трохи підвищуючи тон, сказала я.
— Дуже дотепно. — Скривилась вона.
— Ти дивись, ти виявляється все добре чуєш. — Засміялась я.
— Не змінюй теми. Відповідай!
— Так! — радісно сказала я.
— У губи?
— Так! — з моїх вуст не сходила усмішка.
— Вітаю, тепер ти доросла дівчинка! — не приховуючи свого кепкування, сказала вона.
— Дякую. — вдавано посміхнулась я. — Це був просто цмок у губи. — Тихо і не рішуче додала я.
— Голосніше Софі!
— Що мені кричати, щоб уся футбольна команда почула про моє особисте життя?! — невдоволено запитала я.
— Яке там особисте життя, я тебе прошу?!
— Я зараз ображусь! — Схрестивши руки, сказала я.
— Коротше, серйозного поцілунку ще не було. Зрозуміло. Ви якісь дивні з ним.
— Ти з першого разу почула, що я сказала і все одно допитувалась. Ну ти і… — стиснувши губи, я ледве стрималась. Випустивши пару, я спитала. — І чого це ми дивні?
— Хлопець, геть не рішучий тай ти не краща.
— А що мені йому на шию повиснути, чи що?
— Можна і так.
— Годі про мене. Що там у вас з Маріо?
— Ну ми вже встигли посваритись і примиритись. А так все гаразд. І з поцілунками у нас все добре. — Хитро сказала вона.
— Рада за вас. — Надувши губки, мовила я.
