Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

— Дуже дякую. Ви такі люб'язні, — підняла я вбрання і почала шукати в коробці дрібні аксесуари.

— Вау! — захоплювався Асафа, напнувши на себе блискучий чорний латекс. — Оце комбез! Бомбічна сила, бляха-муха! Воу, мужики, тут і ліфчик є... 

— Дурень! — психанула Стелла. — Це ж жіночий костюм! Ну хіба ти не бачиш? Ох... — розстебнула вона блискавку і спробувала виштовхати Асафу з костюма фатальної жінки-вбивці. — Це я заберу собі.

— Гей, Асафо! — крикнув йому Буч і кинув у руки чорний костюм з ефектним плащем кольору ночі. — Ось костюмчик для тебе. 

— Авжеж, звісно! — обурювався Ас. — З якого це дуля він мій? Це тому, що він чорний, так? Якщо я чорний, то мені чорне тільки носити дозволено, га? Слухай, Буч, ти тупий чи расист?

— Ой, та пішов ти, — відмахнувся Буч і дістав з коробки щось руде і аж надто кудлате. — Ти просто бухий уже зранку... Гей! — вчепився він руками у свій костюм, намагаючись не віддати його Міккі. — Це мій костюм, агов! Ти ж у нього не влізеш, одоробло!

— Так, — махнув рукою Макс, — чорний костюм віддай мені. Це мій.

— Та будь ласка, — простяг йому Асафа пакет із чорним вбранням, а сам уже загорівся іншим костюмом — із яскраво-червоним плащем та золотими чоботами. — Ва-ха-ха! — вибухнув він сміхом і почав розривати пакування. — Костюм моєї мрії, маза-фака! О! Ще й молоток іде у комплекті! УЗРІТЬ МІЙ МОГУЧИЙ МОЛОТ!

Макс обережно розпакував свій пакет і накинув на себе довгий чорний плащ. А ще надягнув на голову щільну гумову маску, що вдало закривала верхню частину обличчя — ті місця, де були татуювання.

— Прикольно, — посміхнулася я йому. — Виглядаєш круто.

— Хм, — посміхнувся він, — що, правда?

— Ахах! — посміявся Асафа. — У нас на Ямайці водиться одна срань із огидними чорними крилами! Летючою лисицею називається... Так от, ти точнісінько схожий на цю крокозяблю! Ха-ха-ха!

Зрештою коробка спорожніла, а без вбрання для вечірки залишився лише Міккі.

— А для мене костюма немає, — засмутився він. — Де мій костюм, Максе?

— Не сумуй, пацан, — сказав гордо Макс, одягнувшись у вбрання нічної фурії, — для тебе в мене є особлива місія, костюм тобі не знадобиться. 

— Чому?

— Ти якось казав, що у твого кузена начебто гелікоптер є. Це так? 

— Так, — кивнув зніяковіло Міккі, а потім його очі раптом заблищали від передчуття. — Я що, полечу на гелікоптері?!

— Спокійно, хлопче, спокійно... Так, у тебе буде можливість політати гелікоптером.

— Що? — здивувалася Стелла. — Ти ж не збираєшся зробити те, що я подумала?

Але Міккі був у нестямі від щастя:

— ТАК-ТАК-ТАК!!! — кричав він, стиснувши від збудження кулаки. 

— Що то за пташка? — спитав Макс.

— Ер-сорок-четвертий, сер! — відрапортував "рядовий" Міккі. 

— Він великий?

— Ніяк ні, сер!

— Скільки людей у ​​нього влазить?

— Вертоліт розрахований на екіпаж із чотирьох людей, включаючи пілота, сер! — випалив Міккі, приставивши до лоба долоню, наче він справжній солдат, а неголений чоловік у костюмі кажана — полковник авіації. 

— Ясно... — тер підборіддя Макс. — А вшестеро ми в нього заліземо? Шість людей у ​​нього помістяться? Тільки давай уже без цих... серів.

— Ну, — знизав плечима Міккі, — шестеро залізти туди зможуть, я думаю. Але... 

— Що?

— Тут питання у вантажопідйомності.

— А, зрозуміло... І що ми маємо? — спитав Макс.

— Злітна маса там лише тонна з гаком, тож на борт він приймає від сили кілограмів чотириста.

— Чотириста кіло? — зняв Макс свою чорну маску і почав рахувати. — Так, у мені кілограмів дев'яносто, не більше, у Міккі вага — десь сто двадцять... Асафа, скільки ти приблизно важиш?

— Скільки я важу? Пф... спитай чого простіше, мен.

— Гаразд, — махнув рукою Макс, — припустимо, вісімдесят кілограмів. Буч, скільки важиш ти?

— Ой, я останнім часом дуже всох... Кілограмів сімдесят. Максимум. Мені треба було б на дієту якусь сісти.

— Стелла... — продовжував аналіз Чорнов.

— У мене шістдесят п'ять, — відповіла мулатка і глянула з цікавістю в мій бік.

Я ж не стала чекати на запитання і прямо сказала:

— П'ятдесят п'ять. Або близько до того.

— Так, — думав Макс, — значить, сто двадцять плюс дев'яносто, плюс... ага... і ще шістдесят п'ять. Плюс п'ятдесят п'ять... Усього маємо чотириста вісімдесят... — назвав він цю цифру і замислився. — Чорт. У нас перевага на вісімдесят кілограмів. Міккі, скажи, це критично? 

— Ну... Вісімдесят кілограмів? 

— Ми зможемо злетіти з таким розкладом? Це реально? Перевага не буде критичною?

— Я думаю, — почухав свою лисину Міккі, — що ми злетимо. Може, летіти будемо низько і місцями криво, але... до ранчо я довезу вас напевно. Але це межа, більше вертушка не потягне.

— А більше нам і не треба... Що ж, — потер Макс руки, — тоді вперед. Готуємось до пограбування поїзда, народ. 

Я посміхнулася Максу і побажала всім успіху. Але... в душі я відчувала тривогу. І тривога була не марною. Адже ця афера виявилася куди небезпечнішою, ніж ми думали. Особливо для мене.