Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Стелла — підозріло розумна баба... Я їй не довіряю. І тобі довіряти не раджу.
— Але що це означає?
— Хех... Вона розповідала тобі, ким була раніше? Стелла казала тобі, чим до цього займалася? До того, як потрапити до нашої банди...
— Ні, — похитала я головою. Адже вона справді мені про це не говорила. Вона дізналася все про мене, я їй сама розповіла багато про своє життя, свою роботу... Але про себе вона не сказала жодного слова.
— Ну, може, Макс тобі про неї розповідав? Він щось казав тобі про Стеллу?
І я знову хитала головою на знак заперечення.
— Ні. Не казав.
— Хе-хе... — моторошно усміхнувся Буч і приголомшив мене: — Раніше вона була поліціянткою. Працювала копом. Ага.
— Що?
— Так, Алісо. Так. Стелла — колишній поліцейський... А поліцейські колишніми не бувають.
— Кошмар... — не могла я повірити в почуте. — Виходить, вона перевертень у погонах.
— Звідти у неї й зв'язки. Саме тому вона має стільки інсайдерів. Її інформатори — копи, слідчі, детективи і навіть діючі прокурори... Це не дівка. Це просто офігенно розумна та безпринципна сучка, яких треба побоюватися. Розумна... розумна баба, — зациклився Буч, утискуючи бичок у стіну, ніби це не недокурок, а ніж у грудях серійного вбивці.
Я поклала руку йому на плече і вирішила підбадьорити:
— Але ж ти також розумний. Серед нас ти точно найрозумніший.
— Пф... — посміявся Буч і поплескав мене по руці. — Це тобі Макс таке сказав?
— Та ні. Це моя особиста думка.
— Ага. Макс це вміє... Він завжди може похвалити людину і навіяти їй, ніби вона чогось варта, — зітхнув Буч і додав: — Тому я з ним і працюю. Так... Такий ось я. Самозакоханий засранець. Якому завжди треба казати, що він офігенний. Якого на постій треба підбадьорювати, розхвалювати, наче він новий Ісус Христос... Переконувати, що він не лузер. Не чмо. Не невдаха... Якби не Макс, я вже давно спився б і пустив би собі кулю в лоба. Або порізав би вени, розуміючи, який я нікчема, — говорив тихо Буч, вражаючи мене відвертістю. — Так. Ось тому я тут. Саме тому я цим і займаюся — кручусь у цій грьобаній банді... Але... знаєш... часом мені все ж таки здається, що я це люблю. Типу мені подобається це робити. Що я справді хочу цим займатися. Справді. Мені реально іноді здається, що ця робота мені до вподоби. Те, чим я тут зайнятий — я люблю цю хрінь... Навіть, знаєш... Пам'ятаєш ту мить, коли я спіймав кулю?
— Авжеж.
— Ну так, — усміхнувся Буч, — як же таке забудеш? Так от... знаєш, перше, що я тоді подумав: "Блін... невже це все? Невже я більше не зможу піти на справу?" — кивав він з великими чорними зіницями. — Ось така херня...
— Я розумію.
Буч трохи помовчав, дивлячись кудись у землю. А потім несподівано сказав:
— Знаєш, я радий, що ти з нами... Я радий, що ти лишилась. Круто, що ти тут. Тому що... коли ти поряд, Макс інший. Ти для нього, як ліки. Як... подорожник... Типу наркотика... Коли ти поруч, він спокійніший. Гадаю... може, я скажу, звичайно, дурість, адже звідки мені знати, але... Мені здається, що поряд з тобою він почувається щасливим.
На Сході сонце все більше вступало у свої права. І тільки невелика чорна цятка росла і наближалася до нас, піднімаючи хмару ще сонного пилу.
— А ось і Макс, — видихнув Буч і солодко потягнувся в кріслі-гойдалці. — Цікаво, із чим він повернувся? Сподіваюся, він ще не посварився з місцевою мафією, і нам не доведеться знову переїжджати...
— Не верзи нісенітниці, — сказала я, чудово знаючи, хто в цьому винен насправді. — Напевно, він чимось порадує.
Чорнов роздобув нову машину — великий темно-сірий позашляховик зі слідами легкої аварії. Джип загальмував, давши пиловому шлейфу нарешті наздогнати його і на секунду приховати від очей у туманній хмарі. Але коли пилюка розсіялася, то ми побачили Макса з картонною коробкою в руках. І він підозріло посміхався.
— Добрий ранок! — сказав він і підкинув коробку, щоб зручніше її обійняти.
— Тобі допомогти? — запитала я.
— Так. Відчини мені двері... якщо не важко, — додав Макс і підморгнув мені. — Як ти тут? Буч до тебе не чіплявся?
— Я намагався затягнути її на темний бік... — Розводив Буч руками, бавлячись на публіку. — Але вона ніяк не погоджувалася. Каже, що зав'язала.
— Ну й правильно, — схвалив Макс, — нічого курити цю погань. Отже, — увійшов він у будинок і поставив коробку на підлозі у вітальні. — Гей! Народ! Асафа! Стелла! Вони вже встали? — спитав Макс.
— Я їх ще не бачила.
Але за хвилину прийшов позіхаючий Асафа (було незвично бачити його без фірмового білого капелюха — його дреди були схожі на величезного павука, що сидів на голові ямайця). А потім із другого поверху спустилася Стелла. Ось уже вона виглядала бадьорою, наче й не лягала спати — весь цей час простояла десь за рогом, підслуховуючи наші з Бучем розмови.
— Буч, іди розбуди Міккі. Без нього я не хочу починати...
— А що починати? — запитала Стелла. — І що то за коробка?
— О... — інтригував усіх ватажок банди. — Вам це сподобається.
— Ти в цьому певен, мен? — бурчав Асафа, приклавши пляшку до хмільної голови. — Грабуватимемо військових? Спробуємо відібрати гаманці у взводу морських котиків? Чи, може, оголосимо війну якійсь країні?
— Ну все, годі… — морщився Макс від бурі сарказму на свою адресу. — Пропоную забути про колишні невдачі і з оптимізмом подивитись у наше завтра.
— Доброго ранку, — тер очі пом'ятий Міккі. — Що за коробка?
Двометровий лисий товстун безцеремонно взяв таємничу коробку і почав трясти нею, немов подарунком на різдво.
— Ну Міккі! — ляснула я по руці здорованя.
— Щось брязкає... — передчував він розпаковування.
— Міккі, — насупився Макс, — постав на місце. Будь ласка... Отже, як ви всі добре знаєте, ми на мілини.
— Ага, — шморгнув Буч носом, — це ще м'яко сказано.
