Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

— Саме так.

— Хто видав цей документ? — невдоволено спитав другий охоронець. — Тут не вистачає печатки. Він часом не підроблений?

Ми всі раптом напружилися, передчуваючи провал на першій фазі. Час уже закінчувався, і машиніст подав фінальний гудок. Тож або зараз, або ніколи.

— Стопе, — заспокоїв свого товариша перший амбал, — зараз я уточню. Погодь... — Він увімкнув свою рацію і спитав: — Тут група смішно одягнених людей. Кажуть, що актори чи типу того... Містер Джефферсон замовляв аніматорів?

У відповідь пролунало коротке "Так". І нам усім полегшало. 

— Швидше у вагон, — підганяв нас охоронець, — поїзд їде. Ви знаєте правила?

— Правила? — перепитав Макс. — Ну... Не завадило б нагадати.

— У вашому розпорядженні останній вагон. Тільки він. Проникати в решту вагонів заборонено, двері для вас зачинені. Ними може користуватися лише міс Джефферсон. Ось її ми пропустимо. А решту, включаючи вас — ні. І не рипайтеся в той бік. Вам зрозуміло?

— Цілком, — кивнув Макс, поправивши кляту маску, що сповзала. 

— А ще ми вас обшукаємо.

— Без проблем, — сказав Макс і підняв руки вгору, показавши приклад іншим. — Можете обшукати нас. Зброї немає.

Охорона стала старанно мацати нас, проводячи руками в зоні пояса та ребер, лапаючи рукави. Але потім огляд перейшов межі.

— Зніміть чоботи і покажіть, що всередині пусто, — скомандував один із бодігардів. — Переверніть і потрясіть... Так, мала, — причепився він до мене й почав мацати корсет у пошуках заборонених предметів.

— А навіщо мене перевіряти? — обурилася я, чим привернула увагу Макса. — Я ж і так стою майже гола! От куди ви зараз пхаєте свої руки?! Вам не соромно пхати руки дівчині між ніг?!

— Чувак, вона має рацію, — заступився за мене Чорнов. — Гадаєш, у неї під трусами ствол? Чи ти просто полапати її хочеш під шумок?    

Щоки зухвальця почервоніли, він випростав спину і підійшов впритул до Макса — його зріст був навіть трохи більший, ніж у нашого ватажка. Якоїсь миті всі подумали, що це кінець надіям. Що зараз усе піде під укіс через якусь дурість.

Але другий охоронець поплескав його по плечу й сказав:

— Гаразд, на це немає часу. Поїзд уже повзе рейками... 

Але розлючений Максом амбал вирішив відігратися наостанок і жертвою обрав... Асафу.

— Зброю не можна! — гаркнув він і вирвав із рук ямайця бутафорський молот.

— Га?! — скипів Асафа. — Та він же пластиковий!

— Молотки заборонені! — відрізав він і грізно показав на двері, що зміщувалися вбік, слідом за тепловозом. — Марш у вагон. І не випендрюйтесь мені, а то я вас миттю провчу... Клоуни, бляха.

Ми завантажилися в тамбур, двері зачинилися. А охорона поспішила до передостаннього вагона. Наша відв'язна подорож тільки починалася, але ми вже були в напрузі. І чим далі ми від'їжджали від платформи, тим напруженішою здавалася ситуація. 

— Вони забрали мій чарівний молот! — не міг оговтатись Асафа після втрати. — От же тупі виродки! Ну який я громовержець без молота?!

— Заспокойся, Ас, — закликав до розсудливості Макс. — Зараз нам усім треба заспокоїтись, глибоко вдихнути і вийти до публіки. Вечірка розпочалася. І зараз ми її розпалимо ще сильніше.

Крізь двері тамбуру до нас долітали ритми танцполу та часті верески дівчат, які відривалися без нагляду батьків.

— Ні,— так само бурчав ямаєць у червоному плащі та в золотих чоботях. — Я засмучений. Я не в настрої з ними сюсюкатись. Мені зараз хочеться комусь носа зламати!

— Посміхаємось і махаємо, друзі, — поправив Макс свою криву від природи маску, — посміхаємось і махаємо... 

Двері відчинилися, і нас накрила хвиля диму, гучної музики та дзвону пивних пляшок. Пасажирський вагон класу "Люкс" був перетворений на компактний нічний клуб зі світломузикою, неоновим баром і навіть власним діджеєм, що ставить трек за треком, спираючись на смаки молоді. 

Але коли в проході з'явилися ми, то тусовка невдоволено загомоніла. Діджей зменшив звук, а в наш бік полетіти глузування та пусті пивні банки. 

— Гей! — крикнув розігрітий градусом хлопець у червоній кепці. — Це що за ростові ляльки?! Ви, мабуть, поїздом помилилися — дитячий садок поїхав іншим рейсом!

— Ха-ха-ха! — підхопив натовп "дуже дорослих" хлопців. 

А найголосніше сміялася гламурна блондиночка в рожевому — сидить по центру на розкішному шкіряному дивані. Швидше за все, це і була винуватиця свята, та сама дочка сенатора, вона ж міс Джефферсон, якій виповнилися заповітні вісімнадцять років. Вона гордо сиділа в компанії інших крутих дівчат, і хлопець у кепці дуже намагався довести свою значущість в очах цих "прекрасних дам".

— А ти ще що за чмо?! — почав голосно іржати підбурювач, тицяючи пальцем вбік і так розлютованого Асафи. — Ти що у нас, типу блондин-вікінг?! А-ха-ха-ха!

— Ха-ха-ха! — знову підірвало натовп піддатих молодиків та дівчат на веселощі. — Чого міна така кисла?! — крикнув хтось із натовпу. — У тебе що, молот у дупі?! Ха-ха-ха! 

— Пф... — ледве стримувався Буч за спиною в ямайця.

— Ах ви ж вилупки малолітні... — психанув Асафа і кинувся в бій.

— Асафо, стій! — гримнув Макс і спробував схопити того за руку. Проте ображений напівбог відбився від моралі і під улюлюкання школоти пішов до діджея, щоби вирвати в нього мікрофона.

— Гей, йоу! — кинув Асафа грізний погляд на хулігана. — Я до тебе звертаюся, сучий ти сину в червоній кепці!

І тут весь вагон затих.

У мене по спині пробіг холодок. Ми раптом усвідомили, як стали на тонкий лід, і наш неідеальний план летів коту під хвіст.

— Асафа... — гарчав невдоволено Макс. — Повернися зараз же! Ми через тебе все просремо... 

Але Асафа був сповнений намірів втоптати своїх опонентів у бруд. І якщо не прикладом автомата, то хоч би словом.

— Чого ти там в'якав, маза-фака?! Повтори мені, чмошнику... — чорний громовержець вивільнив мікрофон зі штатива і ефектно попрямував до своєї цілі.