Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

— Поглянь у приціл, — шепнув він мені на вушко. — Ні про що більше не думай — тільки про ціль... Зосередь свої думки на тому, чого ти бажаєш зараз. Думай лише про нього. Про своє потаємне бажання... — повторював Макс, змушуючи моє серце битися дедалі швидше. — Подумай про це. Уяви все у барвах, сконцентруй уяву на соковитій картинці — як куля виходить з пістолета... Вона відокремлена від гільзи, її вже нічого не стримує. Вона залишає пістолет і вільна робити що завгодно... Проте вона знає, чим зараз займеться — вона роздяглася не просто так. Вона оголена та рухається до нього. Вона рухається до чоловіка... Небезпечного, озброєного чоловіка, у якого на думці тільки одне... Він хоче завдати тобі болю. Він хоче порвати тебе на ганчірки і вбити... Злийся з ним, — сказав несподівано Макс, через що я затремтіла всім тілом, — злийся з ним — стань одним цілим із цим стволом... Цей ствол — тільки твій. Злийся зі стволом, злийся з пістолетом і просто дозволь йому зробити це. Дозволь йому зробити те, для чого взяла його до рук... Доведи цю справу до кінця, — шепотів він напружено, — зроби це... Розслаб своє тіло і стріляй... 

— Так... — пересохло у мене в роті від хвилювань. — Так... я хочу... я хочу це зробити... 

— Давай, мала... Давай зробимо це... 

Я непомітно для себе заплющила очі. 

Він був такий близький і наполегливий, що я не могла протистояти його поклику. Цим диявольським закликам. Цей підлий шепіт дурманив мені голову, як міцне вино... Мені було досить зробити ковток — випити хоча б трохи — і свідомість пливла, земля впевнено йшла з-під ніг. Я віддавалася йому цілком і притискалася спиною навіть там, де перед тим був просвіт. Мені хотілося тертися об нього, мені хотілося вкусити його, не розплющуючи очей. І його руки... Вони міцно тримали мене за зап'ястя... Я нічого не могла вдіяти. Макс оволодів мною і змушував мою фантазію малювати дуже "яскраві картинки". Тоді він навіть не уявляв, про що я думала. 

Він тримав мене за руки, притискався до спини і не залишав мені простору для рухів. Тільки він вирішував, як мені бути далі. І це мене збуджувало. Мені в ту хвилину шалено хотілося, щоб він мене трахнув... Незважаючи на все те, що було між нами раніше... Його ніжний шепіт просто зводив мене з розуму і змушував бажати більшого. Моє дихання прискорилося, пульс зачастив, наче серце готувалася вистрибнути з грудей. І я благала бога, щоб Макс розвернув мене до себе і безсоромно поцілував у покусані губи...

Але шепіт зник, і реальність повернула мене на землю:

— Лисеня, ти зовсім не дивишся в приціл.

Я розплющила очі і зрозуміла, що цілюсь у хмари. Мій мініатюрний пістолет дивився кудись у небо, а не в ціль. І мені... стало трохи соромно.

— Вибач, я... я відволіклася... 

— Стріляй, — тихо сказав Макс. 

— Зараз... — прицілювалась я для кращого результату.

Але Макс зненацька гримнув:

— СТРІЛЯЙ!

— О... — злякалася я, але зробила точний постріл. 

Скляна пляшка розлетілася на друзки, а Макс полегшено зітхнув і поплескав мене по сідниці. 

— Молодець, — сказав він спокійно. — Розумниця, Лисо. Проте слід бути зібранішою.

— Ти мене налякав.

— Ти маєш бути готовою до всього. Готуйся до того, що небезпека може застати тебе зненацька, вона може підкрастися до тебе ззаду і збити тебе з пантелику. Ти можеш не зрозуміти спочатку, де хороші, а де погані. Але права на помилку в тебе не буде... 

— Але ж я влучила.

— Так, — кивнув Чорнов. — Ти влучила у пляшку... Але з нею набагато простіше. Вона розлітається на друзки й не дасть тобі здачі. А от із людиною набагато складніше. Вона дихає, вона рухається, вона чіпляється за життя і не хоче помирати. 

Я опустила очі і спробувала уявити, як стріляю в живу мішень. І в мене виникло закономірне питання:

— Скажи, а це важко — застрелити людину? Ти ж убивав людей, ти знаєш... Як це — позбавити когось життя?

Макс, мені здалося, був не радий цьому питанню. Він важко зітхнув і подивився кудись у далечінь, ніби потрібні слова були написані в червоному заході сонця.

— Все залежить... залежить від того, що за людина перед тобою... Якщо це погана людина. Негідник і бандит. Зрадник. То вбити легко. Це приємно. Пристрелити таку тварюку завжди приємно... Але якщо це випадкова людина, яка нічого поганого тобі не зробила. Звичайний охоронець, чесний коп чи рятувальник, то... краще дати такій людині шанс. І не стріляти у неї взагалі. Вони не заслужили такої долі, навіть якщо заважають тобі зробити те, що ти замислив... — Промовив задумливо Макс і простягнув мені пістолета. — Ось, бери. Це чудовий варіант для прихованого носіння... Маленький, тихий, непомітний, але при правильному поводженні напрочуд смертоносний... Тільки завжди дивись, у кого ти стріляєш. Часом хороші люди просто опиняються не там і не в той час, і їх убивають випадково. Так не повинно бути... Якщо ти стріляєш, то знай, у кого стріляєш. 

— Тому що можу пристрелити не того? 

— Ні, — відповів Макс, — тому що можеш поранити того, кого слід було добити.