Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

Тієї ночі мені не спалося. 

Я крутилася в ліжку годинами і думала про те, що чекає на мене в найближчому майбутньому. Майбутньому, в якому є Макс Чорнов. Привид моїх колишніх помилок, що несподівано повернувся, він з'явився з нізвідки, виріс як чорт з-під землі. І все це заради того, щоб вирвати мене з комфортного, щасливого життя в достатку. З нормальним та адекватним чоловіком. В оточенні добрих, законослухняних людей, які й поганого слова тобі не скажуть. Не кажучи вже про хамство і грубість... Насильство, погрози... Макс відірвав мене від нормального життя, наче розквітлий бутон від материнського стебла. І це змушувало мене в'янути — неминуче вмирати далеко від саду. Але... 

Чому ж тоді я не могла заснути і так страждала, бачачи його порожнє ліжко? Чому я турбувалася за його відсутності і чекала, коли він повернеться? Я лежала на боці годинами і все дивилася на порожнє ліжко — прямо туди, де мав спати Чорнов. І це була єдина річ, яка мене реально турбувала. Не страх тут залишитися назавжди. Не жага помсти Стеллі. І навіть не спроба знову кинутися навтіки. Мене мучило тільки те, куди ж він поїхав... і коли повернеться додому. 

Але що це, як таке можна називати? Забуті почуття чи вдячність рятівнику? Стокгольмський синдром? Невже Макс домігся того, що стебло непомітно випускало коріння в іншій землі? І по-звірячому вирвана квітка укорінялася тут — біля нього? На цьому занедбаному ранчо, у притулку для бандитів? Я ставала бандиткою?

Не витримавши самоїдства, я накинула на плечі теплий плед і вийшла на поріг садиби... 

На Сході вже починався світанок. Криваво-червона смужка розширювалася, піднімаючись, як хвиля — її вода лилася по схилах пагорбів та гострих граней самотніх скель. Але долина все ще тримала темряву. І ці години були найтихішими... Найжахливішими для одинаків.

І раптом я почула кашель.

— Кха-кха! — пролунало зовсім поряд. — Кхе-кхе-кхе... 

То був Буч. Йому теж не спалося, і він сидів у кривому кріслі-гойдалці, слухаючи музику в навушниках. 

— О, привіт, — помахала я рукою. — Ти чому не спиш? 

— А ти? — відповів Буч запитанням і примружився, вдихаючи дим із самокрутки. 

— Як ти взагалі? Вже нормально? Тобі вже краще?

— Та таке... Нормально. Тільки ребра трохи болять.

— А. Це через рану? — запитала я для підтримки розмови.

— Та ні,— відмахнувся Буч,— просто через косяка закашлявся... Бажаєш косячка? — запропонував він згорток.

— Ні. 

— Ну ж бо... Косячок, — умовляв Буч, піднісши цигарку ще ближче. 

— Ні-ні, — хитала я головою. — Спасибі, але ні. Я з цим давно зав'язала. Жодної наркоти.

— Так це ж просто косяк, — знизав плечима Буч. — Наркоту я не пропоную. У мене самого майже не лишилося... Хіба що кілька коліс — не хочеш підбадьоритися?

— Годі! — розсміялася я.

— Ну добре. Гаразд. Як хочеш. Справа господарська. 

— Не знаєш, де Макс?

— Макс? — затягнувся Буч. — Сам без поняття... Кудись поїхав. Нікому нічого не сказав.

— Що, справді нічого не сказав?

— Нє-а. Чорнов не звик перед кимось звітувати. Сам вирішив — сам зник... Сподіваюся, він привезе нам добрі звістки. Бо запаси у нас на нулі. Нам терміново потрібен куш. Причому великий... Ось такий от, — розставив Буч руки якнайширше, щоб показати розмір того самого "куша", — здоровенний такий кушище… — залився він п'яним сміхом, а потім знову закашлявся: — Ха-ха... кха-кха...!

— Ясно. А що слухаєш? — показала я на навушники, підключені дротом до важкого приймача з купою кнопок-оберталок. 

— Та таке... — махнув рукою Буч. 

— Що?

— Нічого.

— Та ні, я серйозно, — не відставала я. — Дай мені послухати.

— Тобі не сподобається. 

— Да-а-ай! — нахабно стягла я навушники і надягла їх собі на голову. Але моя усмішка шукача нових мелодій невдовзі зникла. Тому що з динаміків лунала аж ніяк не музика. — Що це? — спитала я здивовано і не знала, як на це реагувати. 

— Ну ось... Я ж казав, що не сподобається.

На мій подив, замість пісень я чула перемовини поліцейських. "Екіпаж чотири-вісім-два, — говорив поставлений жіночий голос, — на розі Мейсон-стріт та Першої-авеню п'яна бійка. Очевидці кажуть, що чули постріли…" "Прийнято, — відповів чоловік, — прямуємо до Мейсон-стріт. Кінець зв'язку". Потім я вирішила покрутити коліщатко і змінила хвилю — цього разу в навушниках плакала бабуся: "Поліція! Я чую, як у мене хтось ходить під вікном! Надішліть машину і перевірте, мені дуже страшно". "Я зрозуміла, мем, — відповіла їй диспетчерка, — ви впевнені, що то людина? Можливо, це білка чи бродячий пес?" Але літня жінка була певна у своїх словах: "Це грабіжники, грабіжники! Я це точно знаю! Вони хочуть залізти у мій будинок!" Мені не терпілося вже скинути з себе ці навушники, але хотілося точно знати, що бабусі допоможуть... "Добре, мем, — прийняла виклик диспетчерка, — я зараз направлю до вас екіпаж. Не виходьте з будинку до їхнього прибуття…"

— Що це, Буч? — зняла я навушники і віддала їх власнику. 

— Переговори копів.

— Але навіщо тобі це треба? Навіщо ти цим займаєшся?

— Та таке... — знизав він плечима. — Просто хочу знати, що коїться довкола... Це таке хобі, люблю послухати, знаєш... типу на дозвіллі, у вільний час. Щоб бути в курсі всієї движухи. 

— Хм, — замислилася я. — Хіба це не робота Стелли? 

— Робота Стелли? — якось дивно посміхнувся Буч і випустив велике кільце диму. — Я їй не довіряю.

Тієї миті я ледве втрималася від спокуси вилити цьому хіпі всю свою душу — душу людини, якій ніхто не вірить. Адже це я вперше зіткнулася з кимось, хто не довіряв правій руці Макса. 

— Не довіряєш? — перепитала я дуже здивовано, щоб не злякати Буча своєю упередженістю. — А що таке? Що з нею не так? Адже вона координатор банди... Це вона повинна постачати нас усією важливою інформацією, хіба я не права?

У відповідь Буч змовницьки примружився і подивився на всі боки, чи немає кого поблизу. А потім сказав: