Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Слухаю вас, міс Джефферсон.
— Привіт, — підстрибнула вона від радості і запитала: — Можна пройти?
— Е... — замислився чоловік. — Так, звісно. Вам проходити сюди можна, а от іншим...
Проте кінець цієї фрази вже ніхто не почув. Тому що ледве прочинені двері в інший вагон відчинили навстіж, а в прохід хлинула хвиля збуджених фанатів містера Джефферсона.
— Вперед! — підбадьорювала я невичерпний потік людей, який нахрапом притиснув до стіни залізні двері. А разом із ними — і доблесного бодігарда, який не міг ні дотягнутися до рації, ні зачинити пекельну пробоїну.
— Круто! — кричали хлопці, уявляючи себе на блакитному узбережжі.
А Асафа йшов і голосно співав свій новий експромт:
— Летимо всі на Кариби — об'їмося гриля з риби!
Я люблю тебе, сенаторе! Ти зняв острів з хатою!
Уперед всі дружно пхають — руку тиснути бажають!
Привітайся з донькою, а я тут просто постою! Йоу!
— Один вагон є! — констатував Макс. — Просуваємось далі, народ! Рухаємось, рухаємось! Підганяйте їх, хай ідуть безупинно!
Ми розмінювали вагон за вагоном, залишаючи позаду все більше заборонених дверей. Деякі вагони були порожні, в деяких сумувала охорона, проте її без опору змивало хвилею тріумфуючих гостей. А на чолі натовпу стрибала сама винуватка свята — червона від хвилювання міс Джефферсон, яка була у нестямі від щастя отримати такий щедрий подарунок від батька. Елітний відпочинок на тропічному острові, та ще й у компанії однолітків.
Втім, її батько про такий акт небаченої щедрості ще не знав. Йому про це ніхто не доповів.
Ми підійшли до останнього бастіону, і дівчина постукала у двері.
— Зараз перевірю, — висунувся в щілину інкасатор. Але те, що він побачив, шокувало його. — Якого... — тільки й встиг він видати перед тим, як його відкинуло на стіну разом з дверима, що відчинилися навстіж.
— ТАТКО! — верещала іменинниця і кинулася до батька в обійми. Хоча сам він до цього готовий точно не був.
Лисуватий чоловік у шкіряному кріслі був так збентежений річкою дівчат і хлопців, що на кілька секунд взагалі втратив мову. А тим часом шість осіб охорони намагалися вирішити, кого ж саме брати на мушку і як взагалі чинити з зомбі-апокаліпсисом, що настав зненацька.
— СТОЯТИ! — заволав один із інкасаторів і притиснув до плеча приклад автомата. — СЮДИ НЕ МОЖНА, КУРВО!
— Не стріляйте, не стріляйте! — отямився містер Джефферсон і почав махати руками на знак відбою. — Якого біса, доню?!
Але повнолітнє чадо вмостилося татові на руки і мило цмокнуло його в щоку.
— Дякую, таточку!
— За що?! — був він наляканий до інфаркту.
— За твій бомбезний подарунок! Це моя найкраща днюха! М-м-м-а! — залишила дівчина слід від рожевої помади і замріяно повисла на шиї в сенатора.
А ми під галас метушні стали пробиватися ближче до антикварного столу, під яким тулилися шість заповітних сумок.
— Асафа, Буч! — координував наші дії Макс. — Заходимо ліворуч. Стелла і Аліса — ви зайдете праворуч і візьмете по сумці. Ми ж поцупимо решту... Підходимо по одному, але дуже швидко. Буч пішов. Пішов!
Кудлатий чудик пробився крізь натовп і непомітно для охорони схопив одну чорну сумку.
— Бінго! — пробубнив він крізь костюм.
І це стало відмашкою для початку тотального пограбування серед білого дня — просто під носом в загону спецназівців.
— Хутко-хутко-хутко! — підганяв усіх Макс. І ми вхопили по сумці, користуючись супер-вдалою миттю, поки інкасатори тонули в натовпі і не могли зрозуміти, де свій, а де чужий. Вони борознили море непроханих гостей і нервово шукали в усьому каверзу. І тільки коли високий таємничий силует кажана схопив у кожну руку по важкій сумці з банкнотами номіналом у п'ятсот баксів кожна... один зі здоровил підняв вгору автомата і на все горло проволав:
— НАС ГРАБУЮТЬ!!!
З його ствола гримнула черга, і всі навколо стали кричати нелюдським криком... Дівчата верещали, ховаючись за спини хлопців, а ті, своєю чергою, падали на підлогу і накривали голови руками — аби в них не влучила куля. І тільки наш гурт в безглуздих та яскравих костюмах летів стрілою до останніх дверей. Ми, як криголам, пробивали собі шлях до відходу і не наважувалися озиратися.
— СТОЯТИ! — ревів інкасатор. — СУКИ! СТРІЛЯЮ! — Він притис автомат до плеча і почав строчити нам услід смертоносним свинцем.
— А-а-а! — кричала я, але продовжувала бігти. В той час, як біля самісіньких вух свистіли кулі, а на голову сипалося бите скло.
— ДАВАЙ-ДАВАЙ-ДАВАЙ!!! — кричав Макс, зганяючи нас усіх до іншого вагону. — ШВИДШЕ, НАРОД!
Інкасатор вистріляв набої та почав міняти магазин.
— МАКС! — кричала я йому, готова повернутись і тягнути його за руки, аби встигнути забрати подалі від того жахливого місця.
Проте він став навколішки і намагався відчепити вагон просто на ходу.
— СТОЯТИ, ПАСКУДИ!!! — загорлав здоровань у бронежилеті і поквапився до переходу у вагон.
— Давай, Максе, — репетував Асафа, — швидше! Він іде сюди! Роз'єднуй!
— А-а-а! — гарчав Чорнов, напружуючи м'язи рук до краю. Проте замок ніяк не піддавався. — Не виходить! — кричав він, смикаючи знову і знову. — ГРЬОБАНИЙ ШТИР НЕ ВИЛІЗАЄ!
— МАКС! — благала я долю, щоб він кинув усе і просто тікав від стрільця, до якого залишилося кілька метрів. — МА-А-АКС! — заверещала я знову і раптом затихла, побачивши "дещо"...
Воно залетіло у відчинені двері крізь перехід, з глухим ударом впало на підлогу і покотилося, наче важкий тенісний м'ячик. Ця незрозуміла зелена куля підкотилася до моїх ніг і застигла на місці... Я з жахом дивилася на неї й відчувала, як мої губи тремтять все сильніше з кожною миттю. Я судомно совала ногами, відповзаючи до стіни. Я страшенно хотіла кричати, але не могла упоратись зі страхом — з невимовним жахом, який стиснув моє горло і не давав йому вигукнути це страшне слово.
