Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

Ямаєць злісно глянув на мене і запхав до кобури пістолета. 

— Іноді мені хочеться зробити так з твоєю головою, Білосніжко... Проте поки що я тримаюся. 

— Гаразд,— бурмотіла Стелла,— піду довідаюсь, як там Буч. Може, шви сьогодні зніму. А ви тут... тренуйтеся... 

Нас лишили наодинці. І я нарешті могла видихнути спокійно. 

Це було дуже дивно. Адже раніше я боялася залишатися з Максом віч-на-віч — це завжди оберталося для мене тортурами та атракціоном жаху. Проте останнім часом він помітно змінився. Його погляд мене вже не так лякав... Він мене взагалі не лякав. Чи то очі стали іншими. Чи я вже звикла до цього психопата і не бачила в ньому нічого зайве дивного... 

— Володіти вогнестрілом хочуть усі. Це нормально, — зробив вступ Чорнов, — але якщо для одних це іграшка та предмет поклоніння, то для інших — потреба. Ти маєш точно визначити, для чого тобі потрібен ствол. Це самозахист, страховка на крайній випадок, інструмент залякування або ж машина для бою.

— А чи можна поєднати всі ці речі в одній зброї? — поставила я наївне запитання.

— Хм, — усміхнувся Макс і похитав головою на знак заперечення. — Чудес не буває... А ось надмірності — цілком реальні. Візьмемо як приклад цей ствол, — руки, що звикли до зброї, спритно зарядили магазин і підняли пістолета на лінію очей, — він точний, важкий, великий... людину з таким апаратом всі поважатимуть. 

— А! — підстрибнула я від пострілу по пляшці.

— Досить пальнути з такого у стелю — і всі одразу розуміють, хто в домі господар. Ніхто не наважиться викликати тебе на дуель або якось обізвати, насміхатися з тебе, навіть якщо вигляд у тебе несерйозний, — перерахував Макс плюси, а потім зітхнув і поклав того ствола на ящик. — Проте поки твій супротивник дістане цю довгу, важку пушку, ти встигнеш зробити в нього кілька пострілів... Якщо в тебе є легший інструмент.

Макс задумливо провів пальцями по ряду пістолетів і повернувся до непомітної компактної моделі. Пістолет був коротким і навіть іграшковим на вигляд — у широкій долоні чоловіка він виглядав крихітним, наче масштабна копія "дорослої" зброї.

— Можна? — запитала я дозволу і простягла руку.

— Так, бери, — перевірив Макс набої та вручив мені пістолета рукояткою вперед. — Він має тобі підійти. Він спеціально зроблений для таких витончених рук.

— Ах... — ніяково посміхнулася я від такого несподіваного компліменту. Мені хотілося сказати дякую, але... язик не повертався. — О, він такий легенький, — здивувалася я і зрозуміла, що можу цілитися навіть однією рукою.

— Ні, вогонь ведуть лише двома руками. Запам'ятай це. Стрілянина від стегна — це просто показуха. Що міцніше ти тримаєш праву руку лівою, то менша похибка і тим вища купність... Ось тут, — узяв він мене м'яко за зап'ястя і поєднав одну руку з другою, — ти ніби підтримуєш долоню зі стволом і не даєш їй стрибати.

— Я зрозуміла. Тримати обома руками, щоби не стрибала. 

— А тепер прицілься і стріляй. 

Я піднесла приціл на лінію між оком і мішенню, уявивши, як зараз стрілятиму. А потім натиснула на гачок і стрельнула у скляну пляшку.

— О... — здивувалася я, — дзвону нема. Я що, не влучила?

— Ти заплющила очі.

— Що?

— Під час пострілу заплющуєш очі. Ти кліпаєш від страху і все пропускаєш, нічого не бачиш. Лисеня, ти не бачиш, як летить твоя куля... Так не годиться.

Мені справді було страшно. При кожному натисканні на гачок я встигала кліпнути, але це було не навмисно — просто я боялася... Не знаю, чого, проте боялася.

— Але хіба це важливе?

— Так, — відповів Макс, — це важливо. Ти повинна мати мужність дивитися в очі своїй загрозі.

— Навіть якщо це пляшка?

— Це не пляшка. Це твій найлютіший ворог. І він озброєний — якраз дістає пістолет і хоче позбавити тебе життя. І поки ти моргнеш, ця пляшка випустить кулю. Вона проб'є твоє тіло, і ти стечеш кров'ю.

— Дідько... я зрозуміла.

— І ще, — підійшов до мене ззаду Макс, — ти неправильно тримаєш стегна.

— Стегна? — здивувалася я. — А до чого тут стегна? Я й не думала, що стегна можна використати у бою.

— Повір мені, Лисеня, правильно підготовлені стегна можуть не просто допомогти під час перестрілки — вони здатні врятувати тобі життя... Розстав ноги ширше. 

Він зігнув коліно і просунув його в мене між ногами, нахабно розштовхуючи стегна убік. 

— Ох... — не чекала такого. — Потрібно ширше?

— Спирайся на них, будь готова до руху. До випаду вперед, до наступу на ціль. 

— Все зрозуміло, — трохи присіла я на стегна, — ноги ставлю ширше.

— Ти не дивишся на мушку.

— А, так, вибач, зараз... авжеж... 

Я примружила ліве око і взяла пляшку на приціл.

— Ноги. Ти знову про них забула.

— Чорт. Стегна... — прийняла я стійку.

— Не опускай пістолета, — нарікав Макс. — І спину тримай правильно... 

— Трясця, я не можу все це робити одночасно! 

Якщо я брала ціль на мушку, то не стежила за стійкою. А коли ставила ноги як належить, думала про поставу, то приціл сповзав кудись униз. Я не могла все зафіксувати і зробити один правильний постріл... І тоді Макс вирішив допомогти мені.

Він притулився до моєї спини і щільно обійняв мене своїм тілом.

— Не треба нервувати. Розслабся, — сказав він тихо. — Забудь про всі премудрості. Спирайся на мене. Просто розслаб свої ноги, поперек... Можеш перенести вагу тіла на мене і відчути, як потрібно правильно стояти. Ну, подайся назад, не прибираючи мушки з мішені.

— Добре, — відповіла я просто, проте несподівано з тремтінням у голосі. 

Всередині мене щось раптом затремтіло. І я не могла заглушити цей безглуздий трепет. Макс притискав мене до себе, і я відчувала спиною його напружені м'язи. Його тепло. Він упирався в мене пряжкою ременя, його стегна торкалися моїх. Я чітко чула, як він дихає — як його груди наповнюються повітрям, а потім роблять спокійний видих.