Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

— Де твоя тачка? — спитав Макс здивовано. — Вона ж тут була ще вчора. Я це точно пам'ятаю.

— Не знаю, — знизала плечима Стелла. — Схоже, її хтось поцупив. 

— Брехлива тварюка, — скрипіла я зубами.

— Мою машину вкрали, поки я їздила з тобою на справу, Максе. Ти ж чудово знаєш, що залишати лігво без нагляду небезпечно... Ось її і викрали... Що ж я можу вдіяти? Мені її шкода, гарна машина. Красива, швидка. Я на ній багато всяких справ провернула. Різних цікавих справ. Як шкода, що я вже не сяду за її кермо... Мені її не вистачатиме. Дуже сильно не вистачатиме. Але... якось переживу, упораюся з втратою. Призвичаюсь до того, що її більше немає.

Стелла важко зітхнула і пройшла повз мене — вона збиралася спускатися вниз. Але тут раптом Асафа вирішив уточнити, здавалося б, незначну деталь.

— Чому ти така впевнена? — примружився він. — Звідки тобі напевно знати?

— Що?

— Звідки тобі знати, що ти більше не сядеш за її кермо? Аж раптом вона ще знайдеться? Я знаю тут багатьох викрадачів. Можу швидко пробити — у тебе тачка рідкісна, червона, таку складно не помітити.

— Ах-хах... — простодушно посміхнулася Стелла і поплескала Асафу по плечу. — Будь реалістом, її вже напевно розібрали на запчастини. Навіть кузов поріжуть на шматки... залишиться тільки одна рама... 

Асафа знизав плечима і погодився:

— Ну так, сестро, гадаю, що ти маєш рацію. Це як шукати голку у стозі сіна... Слухай, а я розповідав, як у мене скомуниздили броньованого мерина?

— Так, — хитала Стелла головою, — вже сотні разів... 

Вони спустилися донизу, а Макс замислився над словами Стелли. Хочеться вірити, що її виправдання здавались йому непереконливими. Щось здалося йому в цих поясненнях дивним — він дивився вслід мулатці і з підозрою чухав колюче підборіддя.

Але цих підозр все одно було замало, щоб звинуватити Стеллу у замаху. Всі очевидні речі були на її користь. У неї не було мотиву мене вбивати, доказів не знайшлося, а надійним алібі стало перебування у ванній, поки я тонула в бурхливій воді. От тільки... я все ніяк не могла збагнути, як вона так зробила, щоб усі вирішили, ніби вона не покидала лігво. Як вона могла так непомітно пройти до ванної кімнати? Її б точно засікли. 

Але потім я швидко зрозуміла, що варто мені увійти і кинути лише один швидкий погляд — і я точно дам відповідь на своє запитання.

Я відчинила двері ванної... і побачила вікно. Воно було відчинене. Адже дехто нещодавно ним скористався. І хоча це віконце було на пристойній висоті від землі, у мене не залишалося сумнівів у тому, що Стелла могла це зробити. Такій міцній бабі, як вона, це було точно під силу. 

Проте їй мене не залякати. Я цього так не залишу. Я тепер примушу її визнати, що я анітрохи не гірша за неї, і зможу дати гідну відсіч.

Я підійшла до дзеркала, щоб оглянути своє обличчя. Воно було з фінгалом, розпухлим перенісся. Губа розбита... 

— С-СУКА! — вдарила я кулаком у дзеркало, й воно розлетілося дзвоном битого скла. 

Але мені від цього не було боляче. Я навіть не подивилася на руку — мені було байдуже... Тому що це було лише початком.