Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Вона бреше! — стверджувала я. — Вона була там! Вона наздогнала мене і протаранила! Вона навмисно вибила мене з дороги та скинула в затоку! Вона зробила це тільки для одного — хотіла мене вбити!
— Боже... — сміялася Стелла. — Заберіть цю божевільну. Хто-небудь, будь ласка, зателефонуйте в дурку.
— Може, тобі здалося? — припустив Макс. — Звідки тобі знати, що то була Стелла? Раптом ти сама не впоралася з керуванням, на мосту буває слизько... врізалася в когось...
— Максе, це була вона! У мене в'їхала червона машина, а за кермом була Стелла!
— Може, то була інша червона машина? — вклинився Асафа.
— Та ні, Ас, — відмахнулася Стелла, — якщо там була "червона машина", то це обов'язково я. Адже червона тачка лише у мене. Більше ні в кого такої немає і бути не може, — уїдливо сказала вона і знову обмоталася рушником, відчувши свою перевагу. Шанси того, що хтось мені повірить, танули буквально на очах.
— Ти просто хочеш зробити з мене дурепу, — мружилась я, не визнаючи її перемоги.
— Господи, — розвела вона руками, — та тут і робити нічого не треба. Подивіться на це тверезо: я не могла в неї врізатися або... — закочувала вона показушно очі, — скинути з моста, або що я там, за її словами, наробила... я не могла все це зробити з однієї простої причини. Я весь цей час була тут, у ванні-і-ій, — заспівала Стелла і голосно повторила: — У ванній кімнаті, бляха!
— О, — дійшло до Асафи, — то он чого ти з голим задом?
— Це вона мене роздягла, — нервово відповіла Стелла. — Ця скажена. Взяла і зірвала рушника... з усіма цими криками та соплями.
— Вона бреше, — говорила я, розуміючи, що мені вже можуть не повірити. — Вона була там. Я не знаю, як вона змогла так швидко замісти сліди, але вона була там і встигла повернутись у лігво.
— Та щоб тебе! — кричала Стелла. — Асафо! Скажи, ти бачив, як я полишала фабрику?!
— Я? Ну...
— Скажи мені прямо, ти бачив, як я виїжджала? Ти бачив, як я поїхала, а згодом приїхала назад?
— Чи я бачив, як ти поїхала і приїхала?
— Так.
— Ні, — знизав плечима Асафа. — Я навіть не знав, що ти сиділа у ванній кімнаті. Думав, що ти кудись зникла.
— Може, ТИ це бачив, Максе? — била мене Стелла головним козирем. — Скажи, чи ти бачив щось підозріле?
Макс трохи замислився. Але потім зітхнув і заперечливо похитав головою:
— Ні. Я не бачив. Нічого такого не помітив.
— Ну ось! — раділа Стелла, щільніше завертаючись у рушника. — Людина робить свою роботу... рятує життя товаришу... нянчиться з цією сірою мишею...
— Сірою мишею? — не змогла я промовчати. — Це я, виходить, сіра миша?!
— А тоді мене ще й звинувачують у тому, що я пішла просто змити кров після операції... Ну нормально взагалі? Ти нормальна, так? — питала вона ніби в мене особисто.
— О, Святий Раста Фарі... — здався Асафа і почав масажувати собі скроні. — Я реально ніби в психлікарні. Такий страшний день. Ми так багато всього напортачили. Все так гівняно вийшло — ні бабок, ні фіга, та ще й Бучі поранений... Маза-фака, народ, давайте ми всі нарешті заспокоїмося, зберемо манатки і звалимо з цього місця. А то, чує моя чорна дупа, скоро прийдуть за нами мучачос і зроблять нас усіх своїми повіями... Бо ви ще згадаєте слова мудрого Асафи. Він уже бував у подібних ситуаціях і точно може вам сказати два слова: ВАЛИМО ДО БІСА.
— Це три слова, Ямайко, — сказала Стелла і забрала свої речі з ванної кімнати.
— Ох-ох, — пародіював її Асафа. — Дякую за підказку, філолог з голим задом… Нє, філологиня... Філологиця… Філоло…
— Гаразд, народ, — вирішив Макс, що інцидента вичерпано, — нам і справді краще валити з Сан-Франциско. Асафа, ти зможеш знайти транспорт?
— Потрібні колеса?
— Так, щось непомітне, але практичне. Щоб ми повантажили все найцінніше і влізли самі... Мінівен чи, може, пікап.
— Краще фургон, — запропонував Ас.
— Так, точно, — погодився Макс, — фургон буде найкраще. Якийсь звичайний, щоб не викликати підозри. Не хочу, щоб нас раптом копи гальмували.
Буря в нашому лігві поступово вщухла, і вже майже нічого не говорило про те, що Стелла намагалася мене прикінчити просто під носом у Макса. Але тоді я раптом пригадала одну важливу деталь.
— Можливо, я й не можу надати вагомих доказів, — змусила я всіх на мить зупинитися і послухати, — але ці докази може надати сама Стелла.
— Що? — гигикнула вона. — Що ти знов верзеш?
— Вірніше, не вона сама. А її машина... Ви просто подивіться на її тачку. Вона мене жорстко протаранила. На ній залишилися сліди тарану. У неї весь передок розбитий, хіба не так, Стелло? — несміливо підняла я краєчки губ.
— Нє-а, — хитро усміхнулася вона у відповідь. — Не вийде.
Мій ентузіазм став згасати. Тут було щось не так. Вона відремонтувала тачку? Але ж це неможливо — вона не мала на це часу.
— Стелло, — звернувся до неї Макс, — я можу подивитись на твою машину? Ти можеш мені її показати?.
— Та нічого там дивитися, — відповіла Стелла— Взагалі нічого.
— Асафа, — кивнув Чорнов, — вийди й перевір. Подивися на її машину і скажи мені, чи є на ній вм'ятини, подряпини...
— Та нічого там дивитися! — повторила Стелла.
Але Асафа виконав прохання і пішов подивитися. А ми тим часом просто стояли мовчки, схрестивши руки на грудях. Я чекала на справедливість. Стелла хитро примружила очі. А Макс досі не знав, як на все це реагувати, і хотів, мабуть, просто закрити питання й більше не повертатися до нього.
— Нічого немає, бос, — раптом доповів Асафа.
— Що? — здивувалася я.
— Ти її добре оглянув? Свіжих подряпин немає? — уточнив Макс.
— Та нема там ніяких подряпин, Максе... Бо самої тачки немає.
— Як це "немає"?
— Я ж говорила, — посміхалася Стелла, — нічого там дивитися, от і все.
Я відчула, як у мене з-під ніг іде земля. Мені стало ніяково, і я знову присіла в крісло. Що ж це коїться? Я з'їхала з глузду? Мені це все здалося? Може, я просто заснула за кермом і це був такий сон?
