Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Ти справді це зробиш для мене? — питала вона, не вірячи.
Втім, як і я. І ми обидві раділи цій звістці до тремтіння в колінах. Вона виїжджала з Максом, а я навпаки залишалася з Робертом. Це була ідеальна ротація, такого б навіть я не спланувала...
— Я зведу тебе з людиною, яка проведе вас повз прикордонні пости, стежкою нелегалів. А на тій стороні на вас чекатиме машина. І мільйон готівкою — на будь-які потреби, щоб ти нічого не потребувала. Вважай це моїм прощальним подарунком. Не хочу, щоб ти запам'ятала мене справжнім монстром. Я й справді тебе любив, Алісо. Ти була для мене всім, я бачив у тобі майбутню дружину, не раз замислювався про дітей, — зітхнув Роберт з явним розчаруванням. — Але наші шляхи розходяться. Тепер усе скінчилося, ти сама розумієш. Після такого я не зможу довіряти тобі... Сподіваюся, ти зробила правильний вибір і потім не пошкодуєш. Напевно, я занадто мало знаю про тебе, щоби зрозуміти твої вчинки. Вважаєш Макса своєю половиною — я не буду відмовляти тебе... Провідник зв'яжеться з вами протягом години, він забере вас на машині і відвезе до кордону. Там ще кілька годин пішки — і ви на волі. Зможете випити холодної текіли... А цей телефон можеш викинути. І ніколи мені більше не дзвони. — Для мене ці слова звучали, як симфонія. — Це для тебе небезпечно. Картель може відслідковувати мої контакти... А тепер прощавай, кохана. Бажаю тобі успіху, — закінчив Роберт і поклав телефон поряд, на журнальний столик. Виконавши свій священний обов'язок перед колишньою нареченою... Задумливий. Трохи сумний та втомлений. Як після важкого рішення, яке далося йому нелегко.
А потім він раптом почав сміятися.
— Що таке? — не розуміла я.
— Ха-ха-ха-ха-ха...
— Що смішного?
Проте Баттон лише хитав головою і хитро посміхався:
— Вона повелася...
— Що?
— Вона заковтнула наживку.
Я добре пам'ятаю, як ми з Робертом познайомилися.
Я була звичайним копом, зовсім недавно з академії поліції. Зупинилася біля дорогої машини, щоби виписати штраф порушнику. За неправильне паркування біля пішохідної зебри. Але коли я зробила фотографію та залишила бланк під щіткою склоочисника... із ресторану вийшов він. При дорогому костюмі, в чепурних окулярах з бурштиновим кольором скелець. З напомаженою зачіскою. Звірив час із золотими ролексами на зап'ясті...
Він незворушно підійшов до мене і сказав... Щось подібне до такого: "Добрий день, красуне. А ти знаєш, хто я?" Я була без поняття, хто він. Втім, я так йому і сказала, прямо в обличчя. І тоді Роберт узяв мене за руку і повів у ресторан — не звертаючи уваги на погрози, мої крики дістати пістолет і викликати підкріплення... Він уже тоді був нахабним негідником. Я просто не розуміла, що це надовго. Що наші відносини переростуть у щось більше.
Вже за тиждень мене раптом підвищили. І від шефа я дізналася, що це завдяки Баттону. Він замовив за мене слівце, і рядова Свентон різко стала сержантом. І це був лише початок нашого роману. Він витяг мене зі злиднів, подарувавши шанс жити гідно. Я допомагала йому, а він... він зробив мене своєю правою рукою. І це означало цілу купу обов'язків. По суті, я була не просто його особистим юристом та посібницею, а й поєднувала посаду дівчини, яку часто залишають на ніч. Щоб вона не відривалася від роботи за жодних обставин. А також зігрівала боса теплом свого тіла.
І все ж я розуміла, що для нього це швидше розвага. Що він просто не готовий до серйозного кроку... Я в цьому була цілком упевнена, поки в наше життя не вдерлася вона — жалюгідна мерзота на ім'я Аліса. От чомусь її Роберт дуже швидко уявив як дружину. Та не мене.
Я її ненавиділа і вже двічі намагалася вбити. Я мріяла про день, коли вона зникне. Я постійно злилася на Баттона за те, що він пригрів цю змію на своєму серці...
Як раптом проблема вирішилася сама собою. Вона його покинула. Просто взяла та пішла до бандита. Це був ніби солодкий сон, у який важко повірити, не обмацавши все довкола. І не вщипнувши себе за руку.
— Ти нарешті це зробив, — не вірилося мені в таку удачу. — Ти з нею розлучився. Ти зрештою порвав із цією невдахою... Нарешті ми заживемо з тобою нормально.
Але Роберт мене одразу засмутив:
— Стелло, ти в своєму розумі? Я не можу так вчинити.
У той момент мене накрило нервовим тремтінням.
— Чому?! — наїжачилася я. — Що тобі тепер заважає?! Чому навіть зараз ти так упираєшся цьому здоровому рішенню?! Адже ти її насправді не кохаєш! Не любиш! І ніколи не любив! Хіба тобі не зрозуміло: прізвище Чорнов їй імпонує більше, ніж Баттон!
— Чорнов? — примружився Роберт. — Це прізвище Макса, чи що? Ти знайома з ним?
Звичайно, він нічого не знав про моє впровадження у банду. А якби дізнався, то точно не схвалив би. Роберта не потішить новина про те, що я віддала стільки часу та сил, щоб зробити з його нареченої трупа. Коли він всіляко оберігав Алісу, здмухуючи з неї кожну порошинку.
— Але ж ти сам це сказав у розмові. Щойно. Ти промовив його ім'я, — відбріхувалась я, сподіваючись, що Роберт не буде глибоко копати.
— А, ну так. Точно, — посміхнувся він. — Сам сказав щойно. Вибач, мала. Я просто на нервах. Я так утомився сьогодні... ще не лягав навіть спати.
— Ну то давай я зроблю тобі масаж. Ти приймеш душ і ляжеш на ліжко. А я сяду зверху, візьму трохи олії і...
— Я не можу її відпустити.
Ці слова здавались гострим ножем, який різав мій слух при кожному повторі.
— Чому? Що тобі заважає? Яку ти тепер знайшов причину? Тобі мало мене однієї?
— О ні, Стелло... — почав він ніжно гладити мене по щоках, боячись, що я заплачу. — Не ображайся на мене. Ти все неправильно зрозуміла… Я не можу її відпустити, бо Аліса занадто багато знає. Вона може занапастити нашу схему. Вона поховає наш бізнес, якщо розповість "ФеБеЕр" всю правду про фонд.
— Ну то давай я її вб'ю.
— Що?
— Я зроблю все по-тихому і позбавлю тебе цієї проблеми! — тиснула я до кінця, відчуваючи ідеальність цього шансу.
