Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

вона нібито проводить “двозначну буржуазну політику”, а тому не може бути визнаною як повноважний представник “трудящих і експлуатованих мас”. У той же час більшовицькі агітатори в Україні проводили шалену агітацію через робітників і селян, залучаючи їх на свій бік і поширюючи нездійснимі обіцянки — передача всієї землі селянам, а заводів і фабрик — робітникам. Зокрема, активно поширювався совнаркомівський декрет про землю, де говорилося, що поміщицька земля передається у загальнонародну власність. А в уяві селян ця загальнонародна власність, про яку вони не чули раніше, означала передачу землі їм, селянам. Це було свідоме шахрайство. Бідне селянство вірило більшовикам, бо хотіло мати свою землю. І цю довірливість бідняків цілеспрямовано закликав використовувати Троцький агітаторам: “Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки… не раз губили все завоевания украинцев”,— навчав видатний більшовицький вождь своїх підручних.

У часи, коли тривала Перша світова війна, з її руйнаціями, дезертирськими бандами тощо, питання миру також близько зачіпало бідніші верстви населення — робітників, селян і солдатів. Через те в їхньому середовищі швидко приживалися гасла більшовиків про припинення війни, про мир. В устах більшовицьких агітаторів це звучало: “перетворити війну імперіалістичну у війну громадянську”. Це гасло Ленін проголосив ще на початку Першої світової війни. Тобто, замість однієї війни мала постати інша, яка б захопила всі класи і верстви, нації і народи. Але знедолені маси не вдумувались у прихований зміст тих гасел, а бажане приймали за дійсне. Така агітація серед мас України збільшовизовувала їх, відривала від мети — побудови власної держави, в якій би вони могли знайти добробут та мир, і часто кидала в обійми більшовицьких проводирів.

Тим паче, що більшовицькі вожді привселюдно фарисейськи твердили, ніби всі нації мають право на своє національне самовизначення аж до відокремлення і створення власної держави.

Так, у статті “Україна” Ленін спочатку позитивно оцінив автономні прагнення українського народу, висловлені в програмі Центральної Ради. Його тішило, що “український народ відокремлюватись від Росії не хоче. Він вимагає автономії, нітрохи не заперечуючи необхідності й верховної влади “всеросійського парламенту”. А з іншого боку, в резолюції квітневої конференції (1917)), стверджуючи знову ж право на самовизначення, закликалось до непримиренної боротьби “з буржуазним націоналізмом”, тобто з ідеологією національної державності. Бо “інтереси робітничого класу вимагають злиття робітників усіх національностей Росії в єдиних пролетарських організаціях, політичних, професійних, кооперативино–освітніх і т. д.”

Виконуючи цю настанову, більшовики в Україні скрізь виступили проти національно–визвольного руху. Скажімо, 4 червня 1917 р. керівник Київського більшовицького комітету РСДРП Л. П’ятаков заявив: “Підтримувати українців нам не доводиться, бо пролетаріатові цей рух не вигідний”.

Така подвійна мораль і політика була недоступною розумінню широких верств нормальних людей. І вони легко потрапляли у підступно розставлені політичні сіті — йшли за більшовицькими агітаторами, що обіцяли їм на землі небесний рай.

І фактично ідейно та організаційно відходили від справи побудови своєї держави. Ця агітація роз’єднувала українські визвольні сили, нацьковувала одну їхню групу на іншу. З цього приводу відомий американський вчений Р. Пайпс говорив, що “добрий агітатор був вартий сотень озброєних солдатів; він міг привернути на свій бік війська супротивника і тим самим вирішити долю важливих битв”. Адже у військах були довірливі селяни та робітники…

Майбутнє незалежної Української держави вирішувалось на широкому фронті боротьби, починаючи від агітації серед селянства й робітництва і закінчуючи компрометацією Центральної Ради та її уряду і навіть боротьбою із прагненням деяких організацій РСДРП в Україні створити свою українську більшовицьку партію. Верхівка російського більшовизму боялась випустити із своїх рук керівництво боротьбою за Україну. Через те у грудні 1917 р. ЦК російської більшовицької партії повідомив київським більшовикам, що він не вважає за потрібне формувати окрему українську соціал–демократичну більшовицьку партію, розцінює це явище як “небажане”.

Та життя вимагало коректив і в цьому питанні. Уже через рік, у липні 1918 р., коли таку партію все ж було створено, ЦК російської більшовицької партії відмовився посилати до ЦК української більшовицької партії свої накази. Цей орган заявив, що він воліє посилати їх безпосередньо органам радянської влади в Україні, які ще перебували в руках російських більшовиків і формувались у Росії. Очевидно, російські більшовики не довіряли українським, які могли б перехопити процес встановлення влади рад в Україні у свої руки. Певно, радянська українська державність також не входила в плани російських більшовицьких вождів.

Боротьба за Українську державність: два уряди — дві влади.
Інтервенція

1917–1920 рр. позначені боротьбою більшовицького російського уряду та його армії проти відродженої української держави. Це були численні таємні, нелегальні акції, прихована й відкрита військова інтервенція, дипломатична війна тощо.

Третій універсал 20 листопада 1917 р. проголосив створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії, якої ще тоді не існувало. Ось ці слова: “Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. Українська Центральна Рада настільки була певна, що більшовицький уряд зразу ж стане коаліційним, що, звертаючись до громадян України, писала: “Іменем Народної Української Республіки у федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби з усяким безладдям і руйнівництвом