Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко

ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а — С. 6; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 70; Белградський альбом — Белград. — 1929. — С. 164; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии. — Москва — 2004. — С. 263.

(10.10.1883—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

Народився на Полтавщині. Був покликаний на військову службу у 1903 р. рядовим 3-го Ковенського фортечного піхотного батальйону. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1908), вийшов підпоручиком до 73-го піхотного Кримського полку (Могилів-Подільський). 30.01.1913 р. перейшов до 20-ї прикордонної Хотинської бригади, яка з початком Першої світової війни була переформована у Хотинський прикордонний піхотний полк. За бій 17.05.1915 р. був нагороджений Георгіївською зброєю, за бій 17.08.1915 р. — орденом Святого Георгія IV ступеня. З 20.12.1916 р. — штабс-капітан 6-го Фінляндського стрілецького полку. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Козинцев Андрій, фото 1919 (?) року (Белградский альбом. — С. 121)

З 06.10.1917 р в українській армії: помічник командира 1-го Українського запасного полку (згодом — полку ім. Дорошенка). У 1918 р. — помічник командира 9-го пішого Вінницького полку Армії Української Держави. З 22.08.1919 р. — штаб-старшина для доручень при військовому міністрі УНР В. Петріві. З вересня 1919 р. очолював Місію по справах військовополонених Дієвої армії УНР при польському командуванні. Припустився низки фінансових зловживань, за що згідно наказу Головного Отамана С. Петлюри від 22.03.1920 р. мав бути заарештований. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 43. — С. 92; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 91. — С. 3; Спр. 37. — С. 170–175; Личный состав чинов Отдельного корпуса пограничной стражи 1913. — СПб. — 1913. — С. 522; Белградский альбом. — Белград. — 1929. — С. 121.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Походив з селян Катеринославської губернії. Під час Першої світової війни служив однорічником у Кавказькій Туземній дивізії. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

Восени 1917 р. перевівся до 3-го драгунського Новоросійського полку, що українізовувався. У грудні 1917 р. — січні 1918 р. — виборний командир цього полку, перейменованого на 1-й Український драгунський Новоросійський. Згодом виїхав до Києва, де брав участь у січневих (1918 р.) вуличних боях проти більшовиків. Після відступу з Києва 09.02.1918 р. вступив до кулеметного відділу 3-го Запорізького куреня ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради (згодом — 1-й Кінно-Гайдамацький полк ім. К. Гордієнка). У червні 1918 р. підбурював склад полку до виступу проти влади гетьмана П. Скоропадського, через що полк було кадровано до сотні, а Козир-Зірка мусив переховуватись на Катеринославщині. На початку листопада 1918 р. з'явився у розпорядження командувача Окремого загону Січових стрільців Є. Коновальца та отримав від нього доручення на формування 1-го кінно-партизанського полку Січових стрільців. Після сформування полку очолив його на фронті під Києвом. Згодом полк розташувався в Овручі як залога, де відзначився погромами. У січні 1919 р. полк Козира-Зірки залишив місто перед наступом червоних і був переведений на Чернігівщину, однак тут відзначився таким мародерством, що українське командування віддало наказ про його роззброєння. Отаман Козир-Зірка самовільно виїхав у район ст. Бирзула, де у лютому 1919 р. разом з полком увійшов до складу Запорізької Січі отамана Божка (командував кіннотою). У травні 1919 р. був заарештований за звинуваченням у Овруцькому погромі та ув'язнений. Слідство проводилося у Кам'янці-Подільському, але не завершилося. У жовтні 1919 р. місто було зайняте Збройними Силами Півдня Росії і Козир-Зірку звільнили.

Козир-Зірка Олекса, фото 1919 року (Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 11)

За непідтвердженими даними у 1924 р. жив в Катеринославі, де працював у губернському ЧК. Подальша доля невідома.

Середа М. Отаман Козир-Зірка//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 11. — С. 11–13; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1927. — Ч. 1. — С. 147; Криловецький І. Мої спогади з часів збройної визвольної боротьби//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 220–230.

(?—?) — військовий урядовець Дієвої армії УНР. У російській армії мав старшинське звання. У 1917–1918 р. — завідувач постачання полку ім. П. Дорошенка військ Центральної Ради. До 12.01.1919 р. перебував на посаді помічника командувача Південно-Західного району УНР. У подальшому лікувався після поранення у шпиталі Києва. З 17.02.1919 р. повернувся на військову службу на попередню посаду. З 09.03.1919 р. — начальник постачання Північної групи Дієвої армії УНР. 03.05.1919 р. був звільнений з посади. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 34, 87; Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 1, 10, 99, ЦДАВОУ — Ф. 1077. — Оп. 6. — Спр. 12. — С. 91.

(1889—?) — командувач бронепотягу Дієвої армії УНР.

Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище (1909), вийшов корнетом до 4-го гусарського Маріупольського полку. Закінчив один курс Військової академіїГенерального штабу (1917). У 1917 р. — ад'ютант штабу 6-ї кавалерійської дивізії. Останнє звання у російській армії — штабс-ротмістр.

У 1918 р. — старший ад'ютант штабу 1-ї кінної дивізії Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — командир Куреня Смерті в Дієвій армії УНР. У березні 1919 р. — командувач бронепотягу у Південно-Східній групі Дієвої армії УНР.

Після ліквідації Південно-Східної групи та її переходу до Румунії, вступив до Збройних Сил Півдня Росії. Служив у 4-му гусарському Маріупольському полку, згодом — у штабі 1-ї Звідної Донської Козачої дивізії ЗСПР З 17.03.1920 р. — підполковник ЗСПР. Після переходу до Російської армії П. Врангеля — офіцер Учбового кавалерійського дивізіону.

З 1921 р. — викладач Миколаївського кавалерійського училища (Югославія). З 1929 р. жив на еміграції у Белграді. З 1934 р. — голова белградського відділення Товариства Галіполійців. Подальша доля невідома.

Козубський Олександр, фото 1919 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)