Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Це призвело до того, що у 1914 р. в Галичині нараховувалось 96 польських і лише 6 українських гімназій. Польські культурні заклади отримували в 10 разів більшу фінансову підтримку, ніж українські. Українці були змушені битися за кожну українську школу, за кожну українську гімназію, за кожне українське слово. Це привело до консолідації українців. Активну роль відігравали в цій справі греко–католицькі священики. Але сили були нерівні; галицькі громадські діячі, здебільшого священики, шукали собі підмоги ззовні — і знайшли її в російському імперському уряді.
Саме в другій половині XIX ст. Росія почала активніше проводити політику підтримки різних слов’янських народів, які жили в Європі, і через них тиснути на західні країни. В Росії утворювались різні слов’янські комітети, через які йшла урядова російська підтримка слов’янам у європейських державах.
До цих слов’янофільських організацій повернула свої погляди і частина галицьких греко–католицьких діячів. Щоб дістати фінансову підтримку Росії, вони почали себе і свій народ називати не русинами, як це було раніше, а росіянами, далі заявили, що вони вже є частиною не великого українського, а великого російського народу. їх за це почали називати москвофілами. Та водночас вони добули за це офіційну й матеріальну підтримку російського уряду, стали видавати власну газету “Слово”. Через це їх ще називали словістами. Ці діячі згуртувалися навколо кафедрального собору Святого Юра, від чого пішла ще одна назва цих москвофілів–словістів — святоюрці. Вони мали численні видання в Галичині протягом другої половини XIX ст. Це видавництва і газети “Слово”, “Наука”, “Новий пролом”, “Галичина”; “Буковинська зоря”, “Свет” — на Буковині й Закарпатті та ряд ін., які видавали “язычием” — сумішшю греко–латино–церковно–слов’яно–польських слів, яку Драгоманов називав “дячківською тарабарщиною”.
Святоюрці–москвофіли провадили активну боротьбу з полонізацією краю, та водночас вони навертали своїх земляків до Російської імперії. Це викликало велике невдоволення молодшої частини греко–католицьких священиків, які знали, що вони не росіяни, а українці–русини, що вони є частиною великого українського народу.
У 60–х роках XIX ст. частина цієї молодшої генерації святоюрців відколюється від москвофільської партії та створює нову — народовську партію. Ця партія, натхнена творами Т. Шевченка та інших українських письменників, вважала, що вона мусить відроджувати власний народ, його мову, яка з такою енергійною силою проявлялась у творчості Т. Шевченка. Народовці орієнтувалися на Кобзаря та на інших видатних українців, які за центр своєї боротьби обирали народ. Ця молодь починає долучатись до великої східноукраїнської культури, їхніми кумирами стають І. Котляревський, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович та ін. Це була література, що відзначалась високими науковими вартостями, європейськими ідеями, глибокою філософською думкою. Вона зробила своєрідний переворот у світогляді цілого покоління молоді українців–галичан. Народовці пропагують свої національні ідеї у створених ними періодичних виданнях, це були газети “Вечорниці”, “Мета”, “Русалка”, “Правда”, “Діло” та ін.
У 1862 р. у Львові за прикладом київської Громади група молодих галичан засновує свою першу нелегальну організацію — громаду. Такі громади утворюються серед учнівської молоді в Бережанах, Перемишлі, Станіславі, Самборі, Тернополі. їхня мета — ознайомлення з національною культурою, патріотичне виховання. З їх середовища вийшло чимало видатних діячів національного руху і культури: Володимир Навроцький, Остап Терлецький, брати Володимир та Олександр Барвінські, Осип Маковей і т. д.
У 1868 р. частина народовців на чолі з талановитим композитором Анатолієм Вахнянином засновує товариство “Просвіта”, яке згодом стало поширюватися по всій Україні і продовжувати справу українських громад.
У 1873 р. за допомогою полтавської та київської “Громади” у Львові була створена друкарня ім. Тараса Шевченка, що згодом перетворюється у Товариство ім. Т. Г. Шевченка. Йому судилося стати великим українським науковим центром у XIX — на початку XX ст. Фактично воно стало академією всіх наук, які розвивались на українських землях. Його діяльність продовжується й нині серед українців діаспори, а з 1990 р. — і на батьківщині.
Велике значення для піднесення національного, наукового та суспільного руху в Галичині мала діяльність Михайла Драгоманова. У швейцарській еміграції розгортає колосальну за розмірами, глибиною та енергією публіцистично–громадську діяльність. Він витворює з групи студентської молоді (І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, І. Мандичевський та інші), яка об’єднувалась навколо москвофільського студентського журналу “Друг”, високоосвічених демократично настроєних патріотів України. Ці молоді люди називали себе радикалами, за порадами Драгоманова, намагалися вирватися з–під впливів і москвофільської, і народовської партії, проводити в літературі і в житті світські суспільні ідеї та ідеали, позбуватися галицько–москвофільського консерватизму і угодовщини.
За ініціативою і за допомогою Драгоманова в Галичині створюється ряд бібліотек для молоді і для народу. Сам Драгоманов подарував створену на власні кошти бібліотеку українським студентам Віденського університету, що згуртувались у товариство “Січ”. Він пропагував демократичну літературу українських, російських та європейських авторів.
Гурток радикалів Франка та Павлика розгорнув (за матеріальної підтримки Драгоманова) видання демократичної преси. Це був революційно–демократичний журнал “Громадський друг” (1878), який видавався на гроші, одержані Драгомановим як академічна премія Санкт–Петербурзької академії наук за дослідження разом з В. Антоновичем “Історичні пісні малоруського народу”. Франко видає, також за грошової підтримки Драгоманова, журнали “Світ”, “Молот”, пізніше — “Житє і слово”. В них поширюються не лише демократичні принципи в житті суспільства, а й соціалістичні ідеї. Через те поліція посадила молодих видавців, а разом з ними і їхнього покровителя Драгоманова (щоправда, заочно, бо він перебував у Швейцарії) на лаву підсудних (1878). Це був перший соціалістичний процес в Україні.
Взагалі роль Драгоманова у розгортанні визвольного руху в Галичині, приверненні його до новітніх європейських ідей була величезною. Він сприяв тому, що сентиментальне культурно–просвітницьке українофільство ставало більш реальним політично–прагматичним, що стоїть на ґрунті національної демократії. Драгоманов сприяв утворенню політичних партій і програм у Галичині. Тож недаремно Іван Франко називав
