Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Перебіг революційних подій 1848 року призвів до того, що українці потрапляють навіть у парламент. Причому серед українських депутатів була значна група селян на чолі з Іваном Капущаком. Вони зайняли рішучі антикріпосницькі позиції, вимагали беззастережної і безкоштовної передачі землі галицьким селянам.

У віденському парламенті розгорілась гостра боротьба за землю. Представники поміщиків домагались від уряду викупу за землю. Але Капущак сказав: “Батоги і канчуки, які обвивали наші голови і наші змучені тіла,— ось що їм належить від нас, ось що вони візьмуть собі як винагороду!” Ця промова викликала захоплені оплески. Але більшість землевласників проголосувала проти пропозиції селянських депутатів. Землевласники одержали від уряду компенсацію. А селяни втратили свої наділи й інтерес до парламенту і покинули його.

У Східній Галичині, яка була заселена в основному українцями, 1848 рік залишив великий слід. Передусім ліквідація кріпосництва розкувала не тільки селянські душі, а й селянську економіку, в якій почали активно розвиватись ринкові відносини, зростати міста, формуватися середній клас — основа національного відродження. Українці в Галичині вперше заявили про себе як самосвідома нація, яка є частиною багатомільйонного українського народу Наддніпрянщини, котрий має право на своє політичне, державне існування. В 1848 р. у Львові була створена ще одна організація — “Галицько–руська матиця” (за взірцем чеської матиці). Вона ставила своєю метою публікації дешевих книжечок для народу про звичаї, релігію, господарство, на педагогічні теми тощо. “Галицько–Руська Матиця” зробила великий внесок у розвиток загальної і політичної культури населення Галичини.

Головна руська рада наприкінці 1848 р. скликала з’їзд українських учених для вирішення загальноукраїнських проблем. Вирішено було в літературі та освітніх закладах відмовитись від латинської абетки, використовувати українську абетку — кирилицю, а також українську живу мову, а не церковнослов’янську. Українці домоглися відкриття кафедри української мови і літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький. Розпочалось будівництво Народного дому, де могли розміщуватись музей, бібліотеки, видавництво. У цей же період українці дістали дозвіл на формування військової частини — руських стрільців, їх було спочатку 1400 осіб. Вони не хотіли зливатися з галицькою народною гвардією, котру утворювали польські кола. Втім, віденський уряд відразу ж використав це формування для придушення угорської революції (діячі якої на чолі з Л. Кошутом, проте, “не церемонились” з українцями Закарпаття, вважаючи їх частиною угорського народу!).

Таким чином, перша половина XIX ст. для Західної України заклала той фундамент, на якому в другій половині розгорнувся активний процес формування політичної свідомості широких мас її населення і перетворення його в структури для відродження своєї культури й національної та державницької самосвідомості.

Друга половина XIX ст. відкриває в Галичині нову епоху визвольної боротьби. Починає ширше розгортатись національне відродження, хоча об’єктивні умови для цього дедалі погіршувались. Австрійський уряд намагався владарювати, нацьковуючи народи один на одного. Так, уряд через посередництво нового намісника графа Голуховського почав підтримувати польську адміністрацію, яка знищувала попередні завоювання українців. Змінювалась і етнічна ситуація в Галичині. Наприкінці XIX ст. 58 відсотків місцевого населення уже становили поляки, 40 відсотків — українці. У Східній Галичині частка українців скоротилась на 62 відсотки. Це пояснювалося і переселенням сюди поляків і полонізацією непольського населення, а також тим, що єврейське населення міст, яке постійно сюди переселялось із Польщі, у своїй масі записувалося поляками. Воно займало провідне становище в містах і містечках краю в лихварстві, торгівлі, ремеслах. Українське населення всуціль залишалося аграрним і займалося сільським господарством. Рівень заробітної плати українського робітника в кілька разів був меншим, аніж польського чи німецького. У торгівлі ж українці становили лише 0,2 відсотка. Українська інтелігенція була нечисленною — всього 12–15 тис. осіб, переважно священики.

А, скажімо, польської інтелігенції в краю було 38 тис., окрім священиків. І демографічний, і освітній стан українців у другій половині XIX ст. постійно погіршувався у зв’язку з тим, що віденський уряд передав Галичину в управління полякам. Освіта в містах, чиновницькі посади також перебували в руках неукраїнців.

Міста Галичини через те були також неукраїнськими. В 1900 р. понад 75 відсотків мешканців міст розмовляла польською мовою. Лише 14 відсотків — українською, решта — німецькою. Українці в містах Східної Галичини становили 25–30 відсотків населення, так само, як і поляки.

Коли порівняти становище Західної і Наддніпрянської України, зауважуємо на ту обставину, що і там і тут міста не були українськими. У багатьох невеликих містечках основна маса населення була єврейською. Так у містечку Броди 70 відсотків мешканців були єврейської національності. Наприкінці XIX ст. фаховий профіль єврейських мешканців міст окреслювався таким чином: 15 відсотків — лихварі, 35 — торгівці; 30 — ремісники; 20 — представники змішаних професій. Більшість тогочасного єврейського купецтва — це дрібні крамарі. Лише невелика група великих торговців могла впливати на економічне життя краю.

Політика польських кіл у Галичині зводилася до того, щоб повністю сполонізувати край. Намагаючись відплатити українцям за їхню підтримку уряду Габсбургів у часи революції 1848 р. — у часи “весни народів”, — польські адміністративні чини проводили в Галичині відверту антиукраїнську політику. Один із тогочасних польських лідерів говорив, що “не існує ніяких русинів, а лише Польща і Московщина”.

У цьому плані особливо відзначився галицький намісник граф Голуховський. Він передбачив низку заходів, що дискредитували українців у Відні, які були спрямовані на гальмування їхнього національного руху будь–якими способами і на прискорену їх полонізацію.