Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
У журналі бойових дій групи армій «Центр» записано: «В ніч з 18 на 19 жовтня на всій ділянці фронту групи армій пройшли дощі. Стан доріг настільки погіршився, що настала важка криза в постачанні військ продовольством, боєприпасами і особливо пальним. Стан доріг, погодні умови і місцевості в значній мірі затримали хід бойових операцій» [146]. Німецькі генерали морозів чекали, мов манни небесної. Дощі змусили німців фактично зупинитися перед Москвою на півмісяця, аж допоки 4 листопада не вдарили перші морози. Більшість втрат Вермахту в замерзлих та обморожених почалися уже під час контрнаступу радянських військ. Після встановлення морозної погоди група армій «Центр» рушила далі й узяла Москву у напівкільце. Проте, втрата більш ніж двох тижнів та брак часу далися взнаки. Підійшли «сибірські дивізії» і танкові частини, сформовані з американських та англійських машин, котрі саме було доставлено за ленд-лізом. Командуванню РСЧА під час цієї паузи вдалося сформувати потужні резерви й здійснити успішний контрнаступ.
Тепер про «сибірські дивізії». Під Москву Сталін з Уралу, Сибіру, Казахстану та Далекого Сходу кинув 39 дивізій та 42 бригади. Досі існує помилкова думка, що то були винятково мобілізовані тамтешні мешканці. Ось типовий зразок такої писанини: «Двадцять сибірських дивізій і бригад брали участь у битві під Москвою. Вони билися на Бородинському полі та під Істрою, під Волоколамськом, Серпуховим і Тулою. Разом із великим російським народом проти фашизму боролись усі сибірські народи: якути, буряти, хакаси, алтайці, тувинці, евенки…» [147]. Тим, хто пише отакі нісенітниці, треба би знати, що з евенків не вийшло би сформувати навіть однієї дивізії, якщо вичистити усіх їхніх мужиків від 14 до 74 років. Бо навіть зараз у Росії їх нараховується лише 37 тисяч. А хакасів 70 тисяч. А яким дивом тувинці опинилися під Москвою – взагалі велика загадка, бо Тува до 1944 року не входила до складу СРСР. На Східному фронті воювали лише добровольці у складі кавалерійського ескадрону (208 осіб) і аж 11 танкістів. Але лише з осені 1943 року. Населення Сибіру та Казахстану (особливо після влаштованого у Казахстані штучного Голодомору) було надто нечисельним, аби давати стількох вояків. Навіть населення нинішнього найбільшого міста Сибіру, «мільйонника» Новосибірська, у 1941 році складало лише 400 тисяч.
А ще ж комусь на військових заводах треба було працювати. Скринька відкривається просто. Практично всі «сибірські» дивізії та бригади належали до Далекосхідного фронту, що з 30-х років стояв проти японців. Саме ці добре навчені, повнокровні, потужно озброєні дивізії й стали тим фактором, який врятував Москву, і аж ніяк не дивізії народного ополчення – з 5 під Москвою воювала лише одна. Але перекинути з Далекосхідного фронту ці 20 дивізій та бригад можна було лише за гарантії, що Японія не порушить пакт про ненапад. І такі гарантії японці Сталіну злили через Ріхарда Зорге ще у вересні 1941 року. Саме через нього у Кремлі довідалися про плани нападу Японії на США змість СРСР. А потім японці прибрали потрійного агента-авантюриста, який працював одночасно на радянську, німецьку і британську розвідки. Так що і японцям має бути вдячною Москва. А коли Москва комусь вдячна, вона виявляє це у відомий спосіб. У 1945 році Японія хотіла капітулювати і звернулася до СРСР за посередництвом у переговорах зі США та Англією, але Сталін відмовився. Йому не капітуляція Японії потрібна була, а – Сахалін, Корея, Курильські острови та встановлення в Китаї комуністичної влади.
Щодо «генія» Жукова.
Насправді контрнаступ спланували й здійснили начальник Генерального штабу Б. М. Шапошников та його заступник, начальник Оперативного відділу Генштабу О. М. Василевський. На вістрі контрнаступу була 20-а армія під командуванням улюбленця Сталіна генерал-майора А. А. Власова. Того самого. Це пізніше він стане «запроданцем» та «чудовиськом». А в грудні 1941 року саме Власова називали дослівно «рятівником Москви». А Жуков? А заслуга Жукова в тому, що він, здійснюючи плани Шапошникова і Василевського, за наказом Сталіна безжальними розстрілами гнав війська у наступ. До речі, черговий міф…
Міф п’ятий. Генерал Власов – зрадник. Він здався у полон. Проте у тій, таємній історії СРСР, Власов хоч і колабораціоніст, але аж ніяк не зрадник. Навпаки не він зрадив – його зрадили, причому двічі. Спочатку Сталіну було шкода відводити 2-у ударну армію, якою командував генерал-лейтенант Власов, будучи одночасно заступником командуючого Волховським фронтом. У результаті армія потрапила в оточення. Сталін прислав за Власовим літак, однак той відмовився зраджувати своїх бійців і втікати. Намагався вивести своїх солдатів з оточення. І тоді був зраджений вдруге. Простими радянськими людьми. 11 липня 1942 року Власов, який уже ледь тримався на ногах, вийшов у село Туховежі Ленінградської області. Рідні радянські люди його прийняли, напоїли парним молочком і… здали поліцаям. За це мужик, який зрадив генерала, отримав від німців корову, 10 пачок махорки, 2 пляшки тминного шнапсу і… почесну грамоту. Це остаточно «зламало» генерала. Власов не став стрілятися через Сталіна, який, по суті, кинув його армію напризволяще, хоча потрясіння від безглуздої загибелі десятків тисяч людей кинуло генерала у прострацію. Його добила зрада тих, кого генерал клявся захищати. Його продали, мов негра на плантацію, дуже недорого. Обміняли на корову. Власов не здавався у полон. Його у полон здали…
Питань немає – Власов за всіма законами є колаборантом. До того ж він був професійним військовим. А військовий складає присягу, якою зобов’язується до останнього дихання захищати свою державу і свій народ. Але народ і держава теж мають стосовно своїх захисників зобов’язання. Держава в особі Сталіна та народ в особі селянина з Туховежів ту угоду фактично денонсували. Те саме стосується інших генералів, офіцерів та солдатів, які пішли у Російську визвольну армію (рос. РОА, сподіваюся, усім про неї відомо) Власова воювати проти «совєтів». А їх було чимало: 300 тисяч солдатів і офіцерів включно з 5 генерал-майорами та 25 полковниками. Навіть двоє Героїв Радянського Союзу було.
