Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Тобто, йшлося про капітуляцію. Рішення щодо неї загалом було прийнято 10 серпня, причому на вимогу імператора. Зверніть увагу – бомбардування на перше місце ставили. Так що все вони усвідомлювали і все оцінювали адекватно. Просто московські псевдоісторики трохи «збрехавши». Сам імператор Хірохіто 15 серпня у зверненні до нації сказав: «…противник почав використання нової зброї небувалої потужності. Ця смертоносна бомба заподіяла непоправної шкоди нашій землі і забрала тисячі невинних життів. Якщо ми продовжимо боротьбу, це призведе не тільки до повного знищення японської нації, а й дасть старт викоріненню всього людства» [155].
А от про вступ СРСР у війну і сумну долю Квантунської армії імператор ані словом не обмовився. Можете перевірити. І не були ні Хіросіма, ні Нагасакі «мирними містами». А були вони не лише т. зв. «містами-заручниками», але й великими центрами військової промисловості і портами. А в «мирній Хіросімі» розташовувалися штаб 2-ї групи армій, яка обороняла увесь південь Японії, та 40-тисячний гарнізон.
До речі, загалом було заплановано 5 цілей і першою мала стати древня столиця Японії – Кіото. Але її бомбардування скасували з гуманістичних причин – аби не знищувати безцінне культурне надбання Японії та людства. Найстрашніше і найбридкіше знаєте що? Саме СРСР міг запобігти трагедії Хіросіми і Нагасакі. Буквально напередодні бомбардування Хіросіми японці звернулися до СРСР з проханням про посередництво в укладенні перемир’я з США і Великобританією.
Західні союзники, природно, були б не проти – нікому не хотілося убивати і калічити своїх солдатів, якщо був інший вихід. Але Сталіну та іншим комуністичним товаришам перемир’я і капітуляція Японії були не потрібними. Їм була потрібна війна, захоплення Маньчжурії, Китаю, Кореї, Японських островів і дещо інше. Ще в Тегерані Сталін з Рузвельтом домовилися про те, що отримає СРСР у випадку вступу у війну. А якби війну вдалося зупинити – то міг би і нічого не отримати. Тому у проханні представникам Японії було відмовлено (Москва навіть не поставила до відома про це Вашингтон і Лондон), а через три дні СРСР оголосив війну Японії, «віддячивши» таким чином за те, що японці не вдарили СРСР в спину у 1941 році.
Між іншим, у цій війні загинуло 12 тисяч радянських солдатиків. Але хто і коли в Радянському Союзі зважав на солдатські життя...
ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА.
ТАЄМНИЦЯ КАСАБЛАНКИ, АБО ЧОМУ СТАЛІН ВІДМОВИВСЯ ВИГРАТИ ВІЙНУ В СІЧНІ 1943 РОКУ
Початок 1943 року видався дуже багатим на події. І всі вони були геть не на користь двох тоталітарних держав з червоними знаменами: Третього рейху Адольфа Гітлера і, як це не видається дивним – СРСР Йосипа Сталіна. З Німеччиною та її союзниками все дуже просто. Достатньо лише поглянути на геополітичну карту, що склалася на той час, аби зрозуміти: становище банди нацистів стало абсолютно безнадійним. І проблема тут не стільки в катастрофі 6-ї армії генерал-фельдмаршала Паулюса під Сталінградом, котра, хоч і була дуже важкою для Вермахту, ще не могла стати причиною поразки у війні. Тут йдеться про глобальніші речі.
Власне, гітлерівці були приречені вже 3 вересня 1939 року, коли їм оголосили війну Франція, Англія, Австралія, Нова Зеландія, Британська Індія, а за ними Південноафриканський союз та Канада. Надто неспівставні були людські, фінансові та матеріальні ресурси. У Берліні це чудово розуміли. Недаремно 10 травня 1940 року третя людина в Рейху – Рудольф Гесс вилетів до Британії у пошуках миру. Вилетів тоді, коли непосвяченим здавалося, що Третій рейх сягнув зеніту своєї могутності. А на початку 1943 року усе було набагато зрозуміліше. На Тихо-океанському театрі після серйозних проблем 1942 року американо-британські війська зупинили японську армію й змусили до стратегічної оборони, повільно, але невідворотно витискаючи з того або іншого регіону.
Гітлер задихався під непомірною вагою окупованих держав, але й залишити їх не міг – стратегічне становище склалося таке, що кожна з цих країн була ключовою для існування Рейху. Поразка генерала Роммеля у Північній Африці добила Гітлера. Союзники фактично встановили контроль над Середземним морем і захистили Суецький канал. Попереду була стратегічна наступальна операція яка мала вибити з війни Італію та перетворити Сицилію на велетенський авіаносець, з якого щодня сотні стратегічних бомбардувальників методично «вибомблюватимуть» німецьку промисловість. І от, для того, аби обговорити нові військово-політичні умови та перспективи, які вони тягнуть за собою, з 14 по 24 січня 1943 року в найбільшому місті Марокко – Касабланці відбулася конференція американської, британської та французької делегацій, що їх очолювали Франклін Рузвельт, Вінстон Черчилль та Шарль де Голль. Запросили й Сталіна. Знаючи, що він все одно не приїде.
Справа в тому, що Йосип Віссаріонович, який холоднокровно спровадив на той світ мільйони людей, сам був патологічним боягузом. Він ніколи не подорожував літаками, боячись аварій. На близькі дистанції пересувався броньованим «Паккардом», а на далекі – розкішним і максимально комфортабельним бронепоїздом. За межі країни ніколи не виїздив, боячись, що його викрадуть або пристрелять.
Усі конференції, в яких він брав участь, проходили або на території СРСР (Ялта), або в місцях, які контролювала Червона Армія та радянські спецслужби (Тегеран, Потсдам). На фронт, як згадував син Лаврентія Берії Серго, Сталін виїздив без будь-якої попередньої підготовки, аби не сталося витоку інформації і хтось із ворогів (або соратників) не влаштував дорогою засідку. Згадують, що одного разу просто в дорозі вождю приспічило «по великому». А оскільки він страшився відійти на узбіччя, щоб не підірватися на бомбі, або не зустрітися із убивцею, що засів в кущах з ножем у зубах, володар 1/7 частини земного суходолу гидив просто на дорозі, біля машини.
Нехай читачі вибачають за такі натуралістичні деталі, але вони добре характеризують цю історичну постать. Так от. До Касабланки Сталін не поїхав. Мотивував це тим, що у нього Паулюс в Сталінграді оточений і без присутності Йосипа Віссаріоновича в Кремлі може з оточення утекти. На повітряній кулі.
