Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Напевне, це і є ілюстрацією реальної ситуації в мініатюрі.
Отже, не було жодної міфічної «Великої вітчизняної війни». Був вступ СРСР у Другу світову. Не за власної ініціативи. Але якби навіть і СРСР першим напав на Німеччину – гарантую, все одно пропаганда зварганила б ту «вітчизняну». До слова, вигадали її на манер війни 1812 року, коли до Росії вдерся Наполеон. Але і тут обман. Справа в тому, що війну 1812 року назвали «вітчизняною» не тому, що уся «вітчизна» піднялася на боротьбу з наполеонівськими військами. А тому, що вона тривала на території Російської імперії, всередині «отечества», на відміну від тих війн, що її вела російська армія з Наполеоном за межами Росії, у Європі. Упевнений, освічений мій читачу, що це вам відомо. Просто нагадую…
Ешелон з 20 танків КВ-2 вийшов 17 червня 1941 року з Ленінграда в Гродно, але так і не прибув до пункту призначення. Платформи, з яких танки навіть не встигли розвантажити, було захоплено німцями на залізничному перегоні в районі Ліди, за 120 км до польського кордону.
ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША.
ДВАНАДЦЯТЬ МІФІВ «ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ».
Про цю війну можна писати безкінечно й видати кільканадцять томів. А в цій книзі місця, аби навіть коротко змалювати її історію, замало. Тож зупинимося лише на кількох найбільш розповсюджених міфах, які досі живі у свідомості людей не лише старшого покоління, які виховувалися на брехнях комуністичного Агітпропу, але й значно молодших, на жаль.
Міф перший. Початок війни програли не лише тому, що Гітлер напав несподівано; не лише тому, що Сталін винищив у 1937 році «цвіт командування» Червоної Армії, але й тому, що зброї було дуже мало. Оповідання про «одну гвинтівку на трьох» чули всі. Поки один стріляв у ворога, двоє чекали поки його вб’ють, щоб взяти його зброю.
Насправді це брехня. Про 400 найкращих у світі гармат-гаубиць з 10 комплектами снарядів до кожної я уже писав. Про танки та літаки теж. На окупованій території Червона армія кинула сотні мільйонів набоїв, 16 мільйонів снарядів та 6 мільйонів мінометних мін. Це приблизно по 1,5 міни та 2,5 снаряди на кожного військовослужбовця Вермахту та їхніх союзників, включаючи штабістів, тиловиків і тих, які знаходилися у резерві. І це попри стратегічні запаси всередині країни.
І стріляти було з чого. Станом на 1 січня 1941 року Червона Армія мала (з урахуванням недоторканого запасу):
– гвинтівок – 6 млн. 910 тис. 538;
– автоматів – 81 тис. 920;
– ручних кулеметів – 167 тис. 110;
– станкових кулеметів – 74 тис. 141;
– 45-мм протитанкових гармат – 14 тис. 900;
– гармат середнього калібру включно з зенітними – 35 тис. 274;
– мінометів усіх калібрів – 45 тис. 712.
Ну і далі за списком. Значна частина цього добра чомусь опинилася біля кордонів, зокрема й у вагонах, і все це було захоплено противником у перші навіть не дні – години. Кажуть: а от ополченцям гвинтівок не давали. ДНО (дивізії народного ополчення), які формувалися восени 1941 року, таки були слабко озброєні, але все ж… «Насправді ситуація з матеріально-технічним забезпеченням ополченських дивізій виглядала трохи інакше. Згідно з повідомленням штабу 33-ї армії штабу Резервного фронту про бойовий і чисельний склад частин армії – шести дивізій народного ополчення, направленим не раніше 20 вересня 1941 року (датування по тексту), гвинтівок було 34 721 замість належних 28 952, станкових кулеметів 714 замість належних 612. Але відчувався брак у таких видах зброї: автоматичних гвинтівок було 7 796, а потрібно за штатом 21 495, ручних кулеметів було 869, замість необхідних 956, пістолетів-кулеметів Дегтярьова налічувалося 784, замість належних 928. На шість дивізій було належних 2 зенітних кулемети замість належних 102 і 7 великокаліберних кулемети замість 51.
Як видно з вищенаведених даних, озброєння таки не вистачало, але це не стосувалося особистої стрілецької зброї» [143]. До цього додамо, що в усіх країнах ополчення мало слабке озброєння. Бо ополчення створювалося поза мобілізаційними планами; на нього зброю просто не розраховували. І, здається, вашому автору відоме джерело, звідки радянські міфотворці брали натхнення для своїх байок. У липні 1940 року в Англії було сформоване ополчення чисельністю 1 млн бійців. Його було озброєно мисливськими рушницями та загостреними металевими прутами. Щоправда, кидати під танки тамтешніх ополченців ніхто не планував. Вони мали діяти в тилу – патрулювання, пошуки диверсантів та дезертирів тощо…
Міф другий. Найвеличніший полководець усіх часів і народів Георгій Жуков не зазнав жодної поразки і практично сам-один витягнув на своїх плечах усю війну. Це таке про себе сам Жуков і розповів. Ще й приписував собі розробку операцій, до яких не мав жодного стосунку, наприклад, стратегічну наступальну під Сталінградом і стратегічну оборонну на Курській дузі. За всю історію людства було лише два полководці, які виграли усі свої битви. Це Олександр Македонський та кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко.
Щодо Жукова… Страшну катастрофу під Дубно-Луцьком-Рівним ми розглядали. З посади начальника Генштабу Сталін вигнав Жукова (той розповідав, що начебто сам пішов) 29 липня 1941 року після того, як напередодні Жуков здав Смоленськ. З 30 липня по 26 серпня 1942 року Жуков силами двох фронтів штурмував Ржев та Сичовку, намагаючись «зрізати» т. зв. «Ржевсько-Вяземський виступ» противника. Невдача. Яку досі ховають за грифом таємності. Віктор Суворов пише: «Планувався, припустимо, розгром німецької групи армій «Центр» з проривом глибиною 600 кілометрів і виходом радянських військ до узбережжя Балтійського моря. Але групу німецьких армій не розгромили, оборони не прорвали, просунулися не на 600 кілометрів, а на 23. Планували дійти до Вітебська, Мінська та Риги, але дійшли лише до Сичовки, і взяти її не змогли. Чим конфуз прикрити? Державною таємницею» [108].
Другий наступ
