Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Але правда також в тому, що ніде, в жодній цивілізованій країні, влада не бере в заручники дітей своїх солдатів. Навіщо це робити, якщо солдати, як стверджувала радянська пропаганда, виявляли масовий героїзм? Чи… не виявляли? Треба ще згадати й «масовий спротив німецьким окупантам» в їхньому тилу. Про радянських партизан купу фільмів знято. Терикони книжок написано. Але насправді все було не так райдужно. Станом на 1 червня, за доповіддю начальника Центрального штабу партизанського руху Пантелеймона Пономаренка Сталіну, нараховувався 1 061 партизанський загін із загальною чисельністю 142 006 бійців і командирів. Багато це чи мало? Для порівняння, чисельність польської Армії Крайової сягала 360-380 тис. Чисельність Української повстанської армії коливалася від 100 до 160 тис. бійців в різні періоди. А до числа (причому як завжди завищеного) цих 142 тисяч радянських партизан входили й тисячі професійних диверсантів-чекістів (наприклад, знаменитий партизанський загін «Переможці» під командуванням Дмитра Медведєва сформовано з бійців Окремої мотострілецької бригади особливого призначення НКВС), яких було заслано централізовано і яких централізовано підтримували зброєю, боєприпасами, амуніцією. І знову доводиться ставити запитання: чому, незважаючи на жорсткі вимоги Сталіна, так і не вдалося розгорнути широкий радянський партизанський рух і довелося казочки вигадувати? Ще одним вдалим кроком Сталіна у боротьбі з масовою здачею у полон, була відмова від співпраці з Міжнародним комітетом Червоного Хреста, який моніторив становище військовополонених та вимагав ставлення до них відповідно до положень Женевської конвенції. Завдяки цьому життя британських, французьких, американських полонених було набагато легшим, ніж радянських. Вони отримували медичну та продовольчу допомогу від Червоного Хреста і посилки від родичів та благодійних організацій. Радянські полонені цього не мали й тому гинули від голоду та хвороб сотнями тисяч. «Глава Червоного Хреста Юнод запропонував вождям Німеччини та СРСР обмінятися списками військовополонених, щоб через треті країни посилати їм посилки з продуктами харчування, надавати іншу допомогу. Гітлер пообіцяв подумати, а ось Сталін відразу відповів: «Радянських військовополонених не існує. Радянські солдати воюють на смерть. Якщо ж вони обирають долю військовополонених, то автоматично виключаються з радянського суспільства» [142]. Чому я такі дії Сталіна, Шапошникова, Ворошилова та інших товаришів вважаю «вдалим кроком»? Бо, відмовившись від допомоги Червоного Хреста, вони поставили своїх солдатів перед вибором: битися до останнього набою, а потім застрелитися чи приректи себе на повільну голодну смерть у концтаборі.

Ще одним чинником, який переломив ситуацію з антибільшовицькими настроями частини громадян СРСР та червоноармійців – шокуюче ідіотська політика гітлерівців на окупованих територіях. Про те, як озброєні маячливою «арійською» теорією, нацисти замість того, аби поставитися до населення окупованих територій принаймні як до тих же французів, били і винуватих, і правих, писано-переписано. Навіть якщо спочатку населення України, Білорусії й окупованих російських територій ставилося до німців із різною долею позитиву – від зустрічі квітами та хлібом-сіллю до обережного настороженого оптимізму, то з часом стало зрозуміло, що нацисти нічим не кращі за комуністів.

«Радянських військовополонених не існує», – заявив Сталін. І перше, що запитували пещені, обвішані орденами «тилові пацюки» з числа чекістів у визволених із пекла німецьких таборів червоноармійців, це: «Чому ти не застрелився»?

Що вони близнюки. Гестапо облаштовувалось в будівлях, де раніше працювали чекісти, прилаштовуючи катівні НКВС до своїх потреб. У кабінетах партійців ВКП(б) за тими ж столами, вкритими зеленим сукном, всілися партійці НСДАП. А колгоспи як були за комуністів, так і залишилися за нацистів. І нацисти так само, як комуністи, вигрібали усе до зернини.

Понад усе Гітлер скоїв ще одну страшенну дурість. Він, як і Сталін, брав заручників із числа місцевого населення, яких розстрілювали, якщо поблизу того або іншого населеного пункту убивали німецьких солдатів (саме так сталося у Хатині).

Це спрацьовувало у Франції – щадячи невинних людей, французькі партизани «макі» намагалися діяти дуже обережно і не скоювати диверсій біля міст та сіл. Це спрацьовувало в Голландії. І у Норвегії. А в СРСР – ні. Більше того: секретний наказ Ставки зобов’язував командирів радянських партизанських загонів діяти саме у безпосередній близькості до населених пунктів і саме для того, аби провокувати нацистів на розправу із заручниками.

Подвиг 28 героїв-панфіловців», які буцімто під німецькі танки з гранатами кидалися – міф. А от чим відзначилася дивізія під командуванням генерал-майора Івана Панфілова – так це знищенням 50 російських сіл вогнем артилерії та спецкомандами підпалювачів.

Відставні кати та «історики за викликом» досі розповідають, що СРСР «на своїх плечах виніс основну вагу війни проти нацизму» і як головний доказ наводять страшні людські втрати. А ми заперечимо: це не аргумент.

Держава, яка гнала солдатів натовпами на кулемети й мінні поля; яка віддавала накази провокувати ворога на масові розправи над мирним населенням, аби піднімати його на партизанський рух; держава, яка застосовувала середньовічну татарську тактику «випаленої землі», коли спеціальні «смолоскипні» команди спалювали до ноги села при відступі, залишаючи на тридцятиградусному морозі жінок з дітьми просто неба – така держава не героїчна. Вона злочинна. До слова. Створення «смолоскипних» команд відбувалося у цілковитій таємниці. І їхня діяльність було засекреченою.

Знаєте, чому? Щоб потім крутити кінохроніку з пічними трубами над спаленим селом, видаючи злочини Зої Космодем`янської та її поплічників за злочини нацистів.

Нарешті останнє. Попри розглянуті вище факти, однозначно стверджувати, що народи СРСР зовсім вже не прагнули захищати свою землю, а червоноармійці (як вважає Марк Солонін) лише й мріяли про те, аби здатися у полон, буде все ж неправильним. Напевне, ближчим до істини є те, що частина людей чекала на німців, як на визволителів. Частина була сталінськими фанатиками. Частина воювала за «берези-осички», але основна маса людей була інертною.

СРСР – класичне патерналістське суспільство, в якому громадянська несамостійність виливається у пасивне підпорядкування владі. А коли влада зникає – як зникає у невідомості командир – солдати підсвідомо шукають нову, нехай це буде навіть конвоїр, що говорить гортанною незрозумілою мовою.

Тому там, де керування військами було більш-менш твердим – там спротив був серйозний, що відзначали й німецькі генерали, а там де слабшало… Новоград-Волинський укріплений район німці взяли фактично з ходу. Частина червоноармійців, переважно мобілізованих з місцевих, покидала зброю, вилізла з ДОТів