Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Мине лише 60 років і його не стане.

От що мав на увазі Сталін, коли сказав, що нащадки Леніна пролетарську державу «просрали».

ГЛАВА ДВАДЦЯТА.

«ИДЕТ ВОЙНА НАРОДНАЯ», АБО ПРО ЗАРУЧНИКІВ, «ХІВІ» ТА «ЧЕЧЕНСЬКУ ХАТИНЬ»

Дехто із сучасних незалежних дослідників, крім зазначених вище причин небувалого розгрому Червоної Армії улітку 1941 року, бачить ще й небажання широких народних мас воювати за комуністів взагалі і за Сталіна зокрема.

За рабську колгоспну систему та ГУЛАГ. За бараки та злиденну зарплатню. Представником таких істориків є Марк Солонін: «Масове дезертирство і масова здача в полон були одночасно і причиною, і наслідком, і головним змістом процесу перетворення Червоної Армії на некерований натовп» [106]. На протилежному боці – прибічники радянського офіціозу, яких і досі чимало, які не бачать ситуації інакше, як «радянський народ у єдиному пориві згуртувався навколо партії та уряду». Є третя категорія істориків, які зараз намагаються «партію та уряд» не згадувати.

Наприклад, ветеран Збройних сил, кандидат історичних наук, професор, проректор Московського інституту підприємництва і права Валентин Адамович Пронько свято переконаний, що: «…головна заслуга в перемозі належить радянському народові. Саме він згуртувався перед спільною бідою, забувши або відсунувши в тінь свої образи і негаразди. Німецька навала викликала у народу патріотичне почуття величезної сили, потужний опір агресору і непохитну віру в перемогу над ним. На боротьбу піднялися всі: старі й малі, чоловіки і жінки, всі нації і народності СРСР» [139]. А далі пише, що народи СРСР воювали просто через патріотизм та захищали рідну землю. За берізки-осички; за поля-луки та проти поневолення ворогом. І усе було б нічого, якби народи СРСР вже не були поневолені, перетворені на безсловесних кріпаків. І якби середньостатистичний радянський мужик з колгоспу «Червоний свинар» із трьома класами освіти знав, що таке «Ананербе» і вивчав доктрину Розенберга.  

Але повернемося спочатку до позиції Солоніна. Невже уся армія поголовно мріяла здатися у полон? Невже саме через це німці парадним кроком пройшлися до Москви? Ні. Німецькі військові відзначають впертий спротив частин РСЧА там, де вони мали гарні позиції, боєприпаси та тверде керівництво. Але водночас і ту легкість, з якою здавалися цілі натовпи озброєних червоноармійців трьом німцям на мотоциклі.

Де ж правда? Автор має власне переконання: праві усі. Тут ось в чому справа. У будь-якій країні є потенційні зрадники, політичні фанатики і основна маса – ті, хто підкоряється обставинам. Що знав про німців мужик з колгоспу «Червоний свинар»? Майже нічого. Зате він знав, що таке колгосп. Тому він міг сподіватися, що з приходом німців колгоспи скасують. І «гірше не буде». Про те, що «німці – культурна нація» не десяток відщепенців просторікували.

У СРСР була маса невдоволених радянською владою і такі люди – нема чого гріха таїти – бачили в окупантах визволителів від «комісарів». Ще одна величезна маса була інертною й корилася наказам. Будь-якої влади.

Не треба забувати, що за 20 з гаком років більшовики добряче прорідили число людей з критичним самостійним мисленням та ініціативою. Тому втративши командира та зв’язок зі штабом, червоноармійці, сержанти і молодші офіцери навіть не намагалися чинити організований опір. Вирватися з оточення будь-яким способом – єдина думка. А коли наскакували на німецький дозор, слухняно складали зброю. У той самий час величезна маса червоноармійців віком 20-21 року все життя жила під пресом пропаганди і свято їй вірила. Та й серед цивільного населення таких було багато.

Ну і патріотизм – різного ґатунку теж не треба знімати з шальки терезів. Навіть частина «злодіїв у законі» пішла воювати. Не за владу – співпраця з владою – «западло», а за ті самі берізки-осички. Їх у кримінальному середовищі «автоматниками» прозвали.

Навіть серед «білої еміграції» після вторгнення німців значна частина тяжіла до співпраці з урядом більшовицької Росії. Правда – вона така: жодного «гуртування не було». Були величезні групи населення, які мали різну мотивацію, а відтак, і різну поведінку. Тому дуже багато цивільних і військових свідомо перейшло на службу до окупантів та здалося в полон.

Кавказ, 1942 рік. «Хіві» з кулеметом MG-34.

Поки був живий СРСР, ці відомості були засекречені, але зараз відомо, що до 1,5 мільйони громадян СРСР безпосередньо воювали у складі Вермахту, Люфт ваффе та частин СС проти своєї батьківщини. Півтора мільйони – це, вибачайте, майже 10% від мобілізаційного ресурсу СРСР.  Історія питання така. Від самого початку війни німці відчували велику нестачу військ на Східному фронті. Надто він великий був. І тоді (попри спротив Гітлера) генерали «протиснули» рішення про зарахування у частини т. зв. «східних добровільних помічників» (Ost-Hilfswillige) або просто «хіві». Спочатку «хіві» було вдягнено у радянську військову форму без знаків розрізнення. Потім її замінили на німецьку уніформу, але з особливими «східними» знаками плюс нарукавна пов’язка з написом «Im Dienst der Deutschen Wehrmacht» – «На службі німецької армії», або «Im Dienst der WaffenSS» (на службі військ СС). Жіночий допоміжний персонал Вермахту мав пов’язки з написом «Deutsche Wehrmacht» – «Німецька армія». «Хіві» складали присягу Гітлеру як головнокомандувачу й прирівню валися до німецького солдата. Кожен з них отримував продовольчий пайок німецького солдата, а також грошове утримання і додаткове забезпечення німецького солдата. «Хіві» спочатку використовували на допоміжних роботах: конюхами, їздовими, санітарами, кухарями, шоферами тощо. Але згодом дали в руки й зброю. Вони складали допоміжну поліцію в тилу і загони по боротьбі з радянськими партизанами, формуваннями УПА, Армії Крайової та іншими національно-визвольним рухами. З жовтня 1942 року було встановлено, що кожна піхотна дивізія Вермахту в штаті повинна мати 10 708 солдат і офіцерів та 2 005 осіб з числа «хіві». Цікава подробиця: у складі оточеної в Сталінграді 6-ї армії під командуванням генерал-полковника Паулюса служило 51 800 «хіві», а у складі окремих дивізій цієї армії їхня кількість сягала 40% особового складу. У Вермахті воювали 20 козачих полків загальною чисельністю 30 тис шабель. Були т. зв. «східні батальйони», сформовані за національною ознакою: 13 азербайджанських, 9 кримсько-татарських,