Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Мало кого нагороджували у той період катастроф, а цей удостоївся. За що? Бездарно спаливши та кинувши в лісах незчисленні танкові та артилерійські орди і не змігши виконати плану прориву на нафтові поля Плоєшті та в напрямку Балкан, Жуков мав рятувати власну шкуру. Тому склав страшну казочку про гігантську перевагу супротивника в танках, літаках, артилерії та живій силі. І що нічого такого грандіозного не замислював, а лише трохи затримати німців, щоб «виграти час». Але ми «барону Мюнхгаузену» не повіримо. А те, що Жуков брехав про справжні цілі контрнаступу, який він вів понад тиждень, підтверджується датуванням кількох подій. Спочатку слово Жукову: «26 червня на командний пункт Південно-Західного фронту у Тернопіль мені подзвонив І. В. Сталін і сказав: – На Західному фронті склалася важка обстановка. Противник підійшов до Мінська. Незрозуміло, що відбувається з Павловим. Маршал Кулик невідомо де. Маршал Шапошников захворів. Можете ви негайно вилетіти в Москву? – Зараз переговорю з товаришами Кирпоносом і Пуркаєвим про подальші дії й виїду на аеродром.
Пізно ввечері 26 червня я прилетів до Москви і прямо з аеродрому – до І. В. Сталіна. У кабінеті І. В. Сталіна стояли струнко нарком С. К. Тимошенко і мій перший заступник генерал-лейтенант М. Ф. Ватутін. Обидва бліді, змарнілі, з почервонілими від безсоння очима. І. В. Сталін був не в кращому стані. Привітавшись кивком, І. В. Сталін сказав: – Подумайте разом і скажіть, що можна зробити в нинішній ситуації? – і кинув на стіл карту Західного фронту» [127].
Коли «група експертів» писала жуковські «мемуари», доступу до журналу записів відвідувань кабінету Сталіна дослідники ще не мали. Тому «Маршал Перемоги» міг побріхувати, мов знаменитий барон, безкарно. Але ж ось яка халепа… Журнал свідчить, що 26 червня Жуков був у сталінському кабінеті двічі. Один раз справді пізно ввечері – з 21.00 до 22.00. І таки разом із Тимошенком. Але був ще один візит з 15.00 до 16.10. І візит цей дуже цікавий… Справа в тому, що через 10 хвилин після Жукова до кабінету увійшов нарком внутрішніх справ Лаврентій Павлович Берія. Навіщо знадобився грізний нарком у перші хвилини зустрічі Сталіна з Жуковим? Можна лише здогадуватися, але здогадуватися з високою долею ймовірності.
На той момент у кабінеті були присутні, крім Жукова, ще 14 «гостей», серед яких майже все вище політичне та військове керівництво країни. Про що говорили? Хтозна. Але відомо, що після того, як більшість учасників засідання (в т. ч. й Жуков з Тимошенком) вийшли, разом зі Сталіним залишилися троє членів Політбюро (Каганович, Ворошилов, Молотов) а також Берія, який до Політбюро не входив.
Звернемо увагу на те, що всупереч казкам Жукова, не могло такого бути, щоб Сталін зателефонував йому навіть дуже вранці 26 червня, а вже о третій пополудні начальник Генштабу стояв струнко перед вождем в його кабінеті. Не могло, бо відстань між Тернополем і Москвою по прямій більш ніж тисяча кілометрів а максимальну швидкість, яку міг розвинути літак Лі-2 (він же американський Douglas DC-2) – 320 кілометрів на годину.
Але ще треба здати справи («переговорити» з Кирпоносом і Пуркаєвим) і це не 15 хвилин. Ще треба зібрати валізи та доїхати до аеродрому. Розігріти двигуни літака. Дочекатися доки прилетять винищувачі супроводу. Та й не вдасться летіти по прямій, бо над Білорусією пантрують хлопці з Люфтваффе – треба гак робити.
А потім приземлитися і доїхати до Кремля через половину Москви. Це якщо летіти з аеродрому в Тернополі, а не із Києва.Найсмішніше знаєте що? Перший відвідувач у кабінеті Сталіна 26 червня – о 12.10. Товариш Сталін, як відомо, працював до ранку, а прокидався опівдні. Так що і телефонувати рано вранці Жукову не міг.
Очевидно, що виклик до Москви Жуков отримав увечері 25 червня після бесіди Сталіна з виконувачем обов’язків начальника Генерального штабу Ватутіним (перебував в кабінеті Сталіна з 20.20 до 21.10) та Тимошенком (в кабінеті Сталіна з 20.00 до 24.00). Саме надійшли відомості про програну вдень битву під Гродно.
Близько чверті німецької «танкової міці» складали командно-штабні Kl.Pz.Bf.Wg. В СРСР це «танком» не вважалось. Але московські фальсифікатори історії, коли пишуть і говорять про «переважаючі сили противника», ставлять їх у статистику поруч із потужними радянськими Т-34.
Тут теж було цікаво. Тут також наступали (пропаганда називала це контрударами) відповідно до директиви № 3. Загальне командування здійснював маршал Кулик – ще більший військовий «геній», ніж Жуков. Але була й відмінність. У складі німецької групи армій «Центр» наступали одразу дві, а не одна, як проти Жукова, танкові групи, бо це був головний напрямок удару Вермахту. І знову десятиліттями нам розповідали про страшну перевагу гітлерівців у танках. Начебто сталінці їх мали набагато менше, а до того ж – застарілі. Аби раз і назавжди закрити це питання, трохи повтомлюю вас цифрами. Бо московські «інженери людських душ» таким чином пишуть свої опуси «про війну», що відомостей про чисельний склад і якість військ Німеччини намагаються не давати, а все більше на емоції налягають.
Так, загалом проти Західного фронту воювало аж цілих 1 700 танків Вермахту. Порівняно багато. Але що то були за танки! У 3-й танковій групі генерал-полковника Гота загалом 895 танків. З них 529 – легкі та командирські машини. Лише допотопних Pz.I та Pz.II до трьох сотень. Трохи кращі справи у 2-й танковій групі генерал-полковника Гудеріана. Наприклад, 24-й моторизований корпус, що входив до її складу, мав 441 танк і з них «лише» 174 легких та командирських. Приблизно таким само за потужністю був 46-й моторизований корпус. Але й Західному фронту під командуванням маршала Кулика та генерал-полковника Павлова було чим відмахнутися. Лише одна з чотирьох армій фронту, надпотужна 10-а мала два мехкорпуси. У їхньому складі 1413 танків включно з 450 новітніми КВ і Т-34. А 11-й мехкорпус 3-ї армії мав 255 танків, з яких «лише» 39 Т-34 та КВ. А 14-й мехкорпус 4-ї армії новітніх КВ і Т-34 не мав, зате
