Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Незліченні сталеві армади бездарний Жуков знесилив у безперервних маршах, а потім кинув під розстріл, не попіклувавшись ні про розвідку, ні про артилерійську підтримку, ні про підтримку бойової авіації. А ще танкам потрібна взаємодія з піхотою…
Але і ця танкова битва не була найбільшою. Найбільша почалася 23 червня 1941 року в районі Луцьк-Дубно-Броди. Тут частини шести радянських мехкорпусів зіткнулися з танковою групою Кляйста. З 728 танків групи 115 – це насправді німецька броньована командно-штабна машина, яка була озброєна кулеметом, або не мала озброєння зовсім. Ще близько 150 – легкі танки Т-І і Т-ІІ з 20-міліметровою гарматкою або взагалі тільки з кулеметами.
В СРСР такі машини навіть танками не називали – «танкетками». Жуков кинув у битву 3 607 танків, в тому числі 419 новітніх, ніде у світі не бачених Т-34 і КВ. Плюс абсолютна перевага в артилерії. Плюс бронеавтомобілі з гарматним озброєнням. Лише 15-й механізований корпус у своєму складі мав 116 БА-10, озброєних потужною 45-мм гарматою 20К.
Бездарний тупий солдафон Жуков ту битву ганебно програв, безповоротно втративши 2 648 танків. Втрати Клейста – 85 машин. Як Георгій Костянтинович зміг здійснити настільки епічний подвиг? Він, не знаючи, де противник, вимотав танкові дивізії нескінченними маршами. Сто кілометрів туди. Потім двісті у протилежному напрямку. Потім знову команда розвернутися. Танк – це не легковичок, 100 кілометрів власним ходом для нього солідна відстань. І все це під безперервними бомбардуваннями. Корпуси несли втрати від бомб і поломок ще до того, як нарешті знайшли противника. Але ще до того закінчилося пальне і командири корпусів були змушені злити залишки бензину і солярки з половини бойових машин, покинувши їх на узбіччі, аби могла рухатися решта. А потім Жуков послав танкові бригади і полки у бій не всі одразу, а частинами, в міру прибуття. Йому хотілося скоріше відзвітувати у Москву про перемогу. Йому здавалося, що вона близько. Що ще трохи, ще одна атака, один натиск…
Тисячі танків просто згоріли, послані «на забій» під добре організовану оборону. Потрапляли під удар протитанкової артилерії, замаскованих танків, на мінні поля противника. Німцям теж довелося тяжко. Проти Т-34, а особливо КВ штатна німецька протитанкова 37-мм гармата Pak 35/36 виявилася абсолютно безсилою. Чорний солдатський гумор: німецькі солдати називали її «дверним калаталом». В тому сенсі, що її снарядик у броню радянського танка міг погрюкати, а увійти – ні. Не від хорошого життя піхотинці Вермахту винайшли цікаву штуку – зв’язки гранат, які кидали під гусениці броньованих монстрів. А ви, любий читачу, гадали, що це радянське «know-how»? Ще одне. Раптом виявився критичний дефіцит 76-мм бронебійних снарядів до потужних танкових гармат КВ та Т-34, – результат кипучої діяльності Жукова на посаді начальника Генштабу і Тимошенка на посаді наркома.
Радянські танкісти змушені були використовувати замість бронебійних бетонобійні снаряди, чим чимало здивували німецьких колег. Але не Тимошенком та Жуковим єдиними. Слід також відзначити титанічну працю наркома озброєнь Бориса Ваннікова (до речі, теж заочник) та маршала Григорія Кулика. Історія зі снарядами – лише одна з багатьох. На окружний полігон біля Барановичів у травні 1941 року було доправлено просто із заводів 480 найновіших унікальних 152-мм гаубиць-гармат МЛ-20 з десятьма (це не обмовка, саме десятьма) боєкомплектами до кожної. Їх було призначено для формування десяти(!) артилерійських полків Резерву Верховного Головнокомандування. Проте щось пішло не так. Усі гармати простояли на полігоні понад місяць і новісінькими потрапили до рук німців.
Під індексом 15,2 cm KH.433/1(r) вони провоювали у Вермахті до самого закінчення війни. Якби усі ці 480 потужних гармат випустили по танковій групі Гудеріана, яка рвалася на Барановичі, усі 10 боєкомплектів, про Гудеріана можна було б назавжди забути. Російський історик Олександр Широкорад дивується: «Яка необхідність була формувати десять(!) артполків РВГК в 10 км від кордону? А може, комусь сподобалися респектабельні будинку на полігоні, які польські офіцери залишили разом з меблями та іншим мотлохом і які так потрібні були під житло сімей комскладу?» [134]. Від окружного полігону під Барановчами до кордону все таки не 10 кіломертів було. Та не в цьому суть. Пан Широкорад неправильно формулює запитання. Меблі і шикарні квартири, можливо, й зіграли певну роль. Нам уже відомо, як нерівно дихали комуністичні бонзи до таких речей. Комуністичні генерали й полковники не виняток. Але треба знати, що Генеральний штаб полки не формував. Чи то просто не зуміли, а вивезти гармати в тил полінувалися, чи то взагалі про ті гармати банально забули, неначе про хороброго солдата Івана Чонкіна та літак під його охороною з чудової книжки Володимира Войновича. Такий само «бардак» коївся й у військово-повітряних силах, і в танкових корпусах, і в тилу, і на підприємствах, і у колгоспах.
Ми вже говорили про причини цього і з самісінького початку книжки пояснювали, чому за комуністичної диктатури до влади прориваються переважно негідники, збоченці, шахраї, дурні, кар’єристи та дурисвіти. Який порядок? Про що ви? Коли державою на різних рівнях керують сталіни-калініни-тухачевські-жукови-мікояни-бенедіктови-молотови? Коли система інших нагору не пускає… Найбільшу танкову битву в історії людства Жуков бездарно програв. Сів у літак й утік до Москви, залишивши рештки Південно-Західного фронту гинути. На 1 серпня від уже згадуваного 15-го мехкорпусу залишилося 15 танків. Сухі звіти безжальні: у боях згоріло 385 бойових машин, кинуто на дорогах – 230. Доля 9-го мехкорпусу склалася ще сумніше. Уже на 9 липня від нього залишилося 35 танків плюс майже неозброєний натовп з 10 тисяч колишніх танкістів та піхотинців, а на початок серпня – половина від цієї кількості уже взагалі без танків. Командував корпусом начальник штабу. Куди ж подівся командир? Питання в тому, що ним був сам генерал Костянтин Костянтинович Рокоссовський.
Давній друг Жукова. Жуков