Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Потім Сталін про інше запитував: чому допустили прорив німців, яких заходів вжито для налагодження зв’язку тощо. Жуков відповів, яких заходів вжито, сказав, що послали людей, але скільки часу буде потрібно для встановлення зв’язку, ніхто не знає. Близько півгодини поговорили, досить спокійно. Потім Сталін вибухнув: що за Генеральний штаб, що за начальник штабу, який так розгубився, не має зв’язку з військами, нікого не представляє і ніким не командує. Була повна безпорадність у штабі. Раз немає зв’язку, штаб безсилий керувати. Жуков, звичайно, не менше за Сталіна переймався станом справ, і такий окрик Сталіна був для нього образливим. І ця мужня людина розридалася, мов баба, і вибігла в іншу кімнату. Молотов пішов за ним. Ми всі були в пригніченому стані. Хвилин через 5-10 Молотов привів зовні спокійного Жукова, але очі у нього ще були мокрі» (там само). В одному Мікоян помиляється. Жуков не був мужнім. Він був сатрапом. Він був садистом. Він принижував і топтав усіх, хто був нижчим за нього. Він крав чужі думки. Він всіляко звеличував себе, грався у військового «генія». Це усе сприймалося, як мужність. Деким. Але мужні люди, коли потрапляють під справедливу критику, не ридають. А Жуков плакав постійно. На пероні Київського вокзалу 8 червня 1940 року, коли вважав, що його обділили владою й висилають зі столиці на периферію; у себе на дачі під Одесою у новорічну ніч 1947 року, коли до нього ніхто із запрошених не приїхав, бо засмерділо сталінською опалою.
Зате ось вам думка маршала Малиновського: «Я бачив, яке неймовірне хамство виявляв Жуков до низки людей, в тому числі до видатних, вольових людей» [137]. Нехай вибачають читачі – про це писали останнім часом багато, той таки Віктор Суворов препарував «Маршала Перемоги», мов жабу в лабораторії – до останньої кісточки. Але далеко не всі читали його книжки. Не всі читали книгу Бориса Соколова. Тож не маю права не розповісти про це, хоч і дублюю Суворова в чомусь. Бо на культі Жукова досі стоїть уся фальшива історія тієї війни, починаючи з назви. Ось вам «сталінський порядок» і «геніальність Жукова». Чотири з половиною доби минуло з моменту повернення начальника Генштабу у Москву, а він досі не знає, де знаходиться генерал Павлов і увесь штаб Західного фронту. І налагодити зв’язок не здатен. А коли йому Сталін докоряє – у сльози кидається.
А Павлов не виходив на зв’язок не тому, що не мав радіостанції, а тому, що саме в цей час, всупереч прямому наказу наркома оборони не здавати Мінськ навіть в умовах цілковитого оточення, драпав разом з усім своїм штабом з Красного урочища на околиці столиці Білорусії у ліси під Могильовом. Це майже 300 кілометрів на Схід. А фронтова радіостанція РАТ під час руху не працювала. Вона розміщувалася на трьох вантажівках, які мали для цього зупинитися, розгорнути антени, приєднати силову частину, приймач та передавач.
Власне, за статутом, Павлов мав спитати дозволу на переміщення штабу – самовільне залишення позиції – це вже розстріл. Якби він навіть дозволу й не отримав, але повідомив куди передислоковується – Жуков та Тимошенко знали б, де його шукати й послали якого зв’язкового на «кукурузнику». Але генерал-полковник Павлов на зв’язок не виходив. І це теж яскрава ілюстрація радянської системи, коли підлеглі просто до нападу діареї бояться своїх начальників, а особливо – повідомляти їм погані новини. Останнім часом генерала Павлова прийнято робити жертвою «сталінських репресій», типовим «цапом-відбувайлом», на якого звалили провину за розгром у червні 1941 року. А насправді він начебто був дуже талановитим полководцем. Не те що Жуков. Все так. «Цапом-відбувайлом» Павлова зробили. Треба було б поставити разом з ним до стінки і Жукова, і Тимошенка, а поряд з ним Сталіна з Молотовим. Там усі винні. І Сталін про це знав.
Тому Сталін особисто викреслив статті про «шпигунство» та «змову» Павлова й наказав судити і розстріляти за те, в чому Павлов був справді винен: халатність, розвал управління військами, бездіяльність та самовільне залишення стратегічних пунктів без дозволу вищого командування. Але щодо «талановитості» його як військового є великі сумніви. Так, він бився в умовах набагато гірших, ніж Жуков. Проте так само, як і Жуков, ганяв маршами танкові бригади; так само, як і Жуков, воював великою кров’ю; так само, як і Жуков, посилав танкові дивізії у лобові атаки на закопані у землю танки та організований вогонь протитанкової артилерії. Він приблизно так само і в Іспанії воював, про що сумлінно повідомляли «стукачі» – їхні старі доноси привезли з Москви й сумлінно підшили до чотиритомної справи.
Питання щодо професійності й чесності Павлова можна закривати після його (або приписаних йому) слів: «Основною причиною всіх бід, – говорив він на слідстві, – вважаю величезну перевагу танків противника і його нової матеріальної частини, величезну перевагу авіації ворога» [138].
На цю «перевагу» звалювали свої поразки усі сталінські генерали. І Жуков з Рокоссовським також. Тому вони в рази завищували сили противника та усіляко применшували свої. Знав про це Сталін? Хтозна. Напевне, таки знав. Не міг не співставити фантастичні цифри кількості німецьких танків, літаків та гармат, які, зі слів його генералів, воювали проти них, та відомості розвідки.
А в певний час, коли прийшов до тями після візиту до нього на дачу соратників, що слізно умовляли повернутися до справ, вирішив, що завищення сили німців буде ще одним (разом із «несподіваністю віроломного нападу») гарним виправданням перед народом. Звідти й повелося – «віроломність» та «величезна чисельна перевага». Так і до сьогодні. Лише прийомчики нові вигадують. На «некомплект» танків та скільки їх було несправних наголошують. Наче у Гітлера всі танки працювали, мов швейцарські годинники.
Власне, на цьому закінчимо. Головний висновок ви, розумні мої читачі, з цієї великої глави, напевне зробили: через неспроможність радянської системи; через агресивність намірів; через те, що кремлівська кліка сама себе перехитрила; через виховані й дібрані Сталіним та його поплічниками бездарні військові кадри, у перші дні червня
