Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

Україна перейшла до імперіалізму проти пролетарської революції, і після Жовтневої революції пережитки старого панівного класу запропонували свої послуги й поради щодо подальших «орієнтацій». Обравши позицію проти більшовиків, зазначав Яворський, Рада мала відбудувати себе як контрреволюційна сила, чим змінила всю суть самовизначення нації. Українці поділилися на пролетарські й буржуазні табори, а в Бресті українська дрібна буржуазія вирішила покластися на велику буржуазію Німеччини та Австрії. Яворський вважав Земельний закон січня 1918 року «даремним жестом», який Рада зробила тільки під «гук більшовицьких шрапнелів». Четвертий Універсал на момент його ухвалення «був тільки формулою для легалізації» німецько-австрійської окупації, й український націоналізм збанкрутів якраз «у момент своєї емансипації». Жодного «середнього шляху» між революцією та контрреволюцією бути не могло, тому, як результат, Рада поступилася Гетьманату. Гетьмана підтримували ті, хто лаяв Раду за порушення права на власність, і не підтримували українські робітники, селяни та дрібна буржуазія.

Сили, які раніше пов’язували себе з Радою, були невблаганними у своїй ворожості до гетьмана, незважаючи на ініціативи останнього, і розпочали війну-реванш, тільки-но капітуляція зробила союзників гетьмана безсилими. Усе ж таки дрібна буржуазія спізнилася, що призвело до окупації червоними Києва, а не відновлення Ради. Це стало поворотним моментом, який дискредитував українську національну буржуазію:

Будувати в той час дрібно-буржуазними руками буржуазну Україну в момент соціялістичної революції, було не менше вже «zu spät»[860], аніж відновляти її руками феодального глитая, хоч би й в одягу старої козаччини, що її дволикий український націоналізм поставив на спробу під прапором «хліборобської демократії» після невдачі з «соціялістичною» вивіскою буржуазної демократії. Будувати Україну тепер міг тільки той, хто сам емансипувався від власного націоналізму й шовінізму, хто взагалі касував не тільки національне, але й класове панування людини над людиною та визволяв працю від експлоатації[861].

Виставляючи радянську владу як результат провалу українських елементів через банкрутство національного руху, Яворський дав одне з найпереконливіших історичних виправдань українського комунізму.

Велика концепція українського національного історичного процесу, що її розробив Яворський, була визначною спробою вписати цілу історію його народу в рамки марксизму й показати, що кульмінацією цього процесу було становлення радянської України. На відміну від Равича-Черкаського, Яворський не робив чіткого розділення між російськими та українськими революційними течіями, а поєднав їх разом у єдину схему розвитку революційного руху в Україні. Ця методика допомогла йому уникнути політично небезпечного курсу надмірної зосередженості лише на українських об’єднаннях, а водночас дала змогу показати радянській Україні її ж спадщину. Як і Грушевський, він розглядав історію України як окремий національно-історичний процес, на який повпливали сусідні нації, але який відрізняється від них. Він розглядав історію як єдине ціле, незважаючи на політичні кордони, що відрізали одну частину України від іншої. Уродженець Галичини, він вважав історію галицьких українців неодмінним елементом історії України та надавав подіям у Галичині куди більшого значення, ніж це може показати стислий виклад змісту його основних праць. Він не заперечував зовнішніх факторів: відстежував безсумнівний вплив російського радикалізму на українське суспільство, але на противагу йому виставляв не що інше як вплив Заходу[862]. Якщо історія для людей СРСР мала бути лише «радянською», а не відродженням старої «всеросійської» схеми під новим іменем і з новим набором термінів, то праця Яворського мала б залишатися дозволеною. Той факт, що її відкинули, є вирішальним доказом нового розвитку подій, що став очевидним наприкінці 1920-х років.

Яворський став у певному сенсі жертвою обставин, які він сам і створив, бо був головним захисником офіційної ідеології радянської України. Коли він оглядав досягнення післяреволюційної історіографії для іноземців, то пишався успіхами таких некомуністичних науковців, як Грушевський та Багалій[863]. Коли був у Радянському Союзі, його ретельність у викритті ідеологічних помилок колег була незрівнянною. На Першій всесоюзній конференції марксистько-ленінських науково-дослідних установ, ініційованій Комуністичною академією в березні 1928-го, Яворський вступав у дискусію практично з кожним провідним українським істориком щодо планування наукового дослідження. Те, що він робив такі зауваження, коли про них не просили, доводить, що, найімовірніше, Яворський насолоджувався роллю сторожового пса ідеології[864]. На Всесоюзній конференції істориків-марксистів, проведеній на різдвяні свята у 1928–1929 роках, він зачитав донос на псевдо-марксизм українських істориків, звинувачуючи Багалія у «псевдо-марксизмі», Осипа Гермайзе у відстеженні витоків КП(б)У зі старої Революційної партії України, а економічних істориків Оглоблина та Слабченка в просуванні ворожої націоналістичної ідеології у своїх вченнях про дореволюційну економіку України[865]. Удома, у Радянському Союзі, він проводив лекції про сучасні тренди української історіографії, наголошуючи, що кожен кваліфікований науковець, який намагався стати марксистом, зазнав у цій справі поразки[866]. Оскільки він і його студенти були єдиними офіційно схваленими істориками, він, напевно, бачив себе головою єдиної ідеологічно правильної Української історичної школи.

Яворському не пощастило — його прибрали з арени саме тоді, коли він найзапальніше критикував своїх колег-«псевдомарксистів».

Кампанія проти яворщини

1928 року колишній учень Яворського Сухино-Хоменко опублікував у «Літописі революції», нещодавно українізованому друкованому органі українського Істпарту, свою статтю. У ній Сухино-Хоменко, як і колись Яворський, стверджував, що українська революція — не просто частина російської революції, а окрема національна подія, продукт окремого українського історичного процесу[867]. Цей підхід піддали сумніву, і в грудневому випуску журналу було опубліковано спроби спростувати таку позицію. М. Гарін узявся розбирати низку фактів, наведених у статті Сухино-Хоменка. Проте більше значення мало те, що І. Редькіна піддала сумніву самі підвалини його тези. Редькіна переконувала, що, хоч Україна й була колонією Росії, вона вступила до Радянського Союзу не як окрема країна, а як тісно пов’язана зі старою імперією її частина. У такому аналізі історії просто не існувало жодного окремого українського революційного процесу, а українська революція була лише частиною російської революції[868]. Ця лінія аргументації заперечувала саме уявлення про те, що українська історія мала якісь свої окремі характеристики. Питання полягало в тому, чи це було своєрідним ухилом, «спонтанним» проявом непокори тóму, що тривалий час вважалося позицією російських старих більшовиків, а чи початком перегляду й відмотування назад усього національного політичного розвитку радянської України. Події невдовзі покажуть, що відбувався саме другий варіант.

Наприкінці 1928 року Павло Горін, нова зірка, що почала своє сходження на небо комуністичного історичного істеблішменту в Москві, напався на Яворського з критикою на Всесоюзній конференції істориків-марксистів. Яворський змальовував себе як мужнього бійця за чистоту марксизму проти антимарксистів та псевдомарксистів із оточення Грушевського. Горін погодився з тим, що українське наукове середовище загалом було налаштоване вороже, проте