Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс
Щоб випадок Яворського здавався ще безнадійнішим, у тому самому випуску «Историка-марксиста», з листом Горіна, також було подано рецензію на книжку Яворського від Трохима Скубицького, який скористався аргументами Горіна як своєю вихідною позицією для нападу на українську історичну науку загалом. Невдовзі це формулювання Скубицького стане часто цитованим «вироком» Яворському та українській історіографії:
Основні вади книги т. Яворського полягають у тому, що історію України розглядають як самобутній процес. Національне питання, яке в Яворського має вигляд чинника, що домінує над класовою боротьбою, затінює її справжній сенс[872].
Якщо зображувати українську історію як окремий процес — помилка, то помилкою буде й розглядати українців як окрему національність, що потребує власного різновиду соціалізму. Це призводило до загрозливих наслідків.
Від такої лобової атаки з боку російських колег українські історики-марксисти розгубилися. Заплановану на травень 1929 року конференцію українських істориків-марксистів довелося відкласти; натомість в УІМЛ було проведено низку зустрічей для обговорення помилок Яворського[873]. З-поміж усіх учасників цих заходів лише Сухино-Хоменко намагався захищати ідею про те, що Україна мала власні історію й революцію, що не були частиною історії та революції Росії[874]. У вересні вже й він узявся до «покаяння» та опублікував у «Більшовику України» довгу критичну відозву на працю свого колишнього наставника. Беручи за відправну точку критику від Горіна, Сухино-Хоменко висловив цілковиту згоду зі Скубицьким і заявив, що Яворський насправді прийняв теорію української «безбуржуазності» Грушевського, хоча й піддавав її активній критиці[875]. Після цієї заяви колишній керманич українських марксистських істориків залишився без жодного захисника.
Нападом на яворщину серед українських істориків-марксистів керував Михайло Рубач, який спершу працював архіваріусом у Істпарті й почав свій успішний професійний шлях із відвідування семінару Покровського в Інституті червоної професури. У межах цього семінару він розлого й ретельно проаналізував «федералістичну традицію в російській історіографії», тобто українську історіографію, куди було додано й Афанасія Щапова. Виважену за тоном і вельми ретельну працю Рубача опублікували лише 1930 року, але вже до того її розібрали на цитати з розкритикованих нещодавно істориків, і ці цитати можна було ставити в один ряд із твердженнями самого Яворського.
Праця Рубача пропонувала ретельний огляд доробку найважливіших українських істориків починаючи з Костомарова й спиралася на ґрунтовне їх опрацювання. Рубач хвалив їхні праці за те, що вони допомогли відкинути російський погляд на історію всіх східнослов’янських націй — «общерусской схемы», — але вважав їх неспроможними створити нову, узгоджену схему, яка могла б замінити собою стару[876]. Завдяки дослідженню, що лягло в основу цієї праці Рубача (Покровський сам був «продуктом» дослідницьких семінарів Виноградова й знав, як наполегливо підштовхувати студентів до тяжкої праці), Рубач став українським комуністом із найповнішим знанням традиційної української історіографії, тож і найбільш кваліфікованим у засудженні колег за «запозичення з арсеналу класових ворогів» (поширена тоді фраза) — він-бо точно знав, де знайти необхідні пасажі. Коли розпочалася кампанія проти Яворського, було зрозуміло, що її мав очолити саме Рубач.
Офіційне спростування Яворського від Рубача опублікували в «Більшовику України» у вересні 1929 року під заголовком, який автор запозичив із однієї з найвідоміших статей свого опонента: «Ревізія більшовицької схеми рухомих сил і характеру революції 1905–1917 рр. (права плятформа на історичному фронті)». Суттєво витонченіші за незграбний підхід Горіна, висновки Рубача за змістом не відрізнялися:
Центральна помилкова ідея цієї небільшовицької системи поглядів т. Яворського є у висуненні української буржуазії, українського куркульства, як самостійної окремої рухомої сили буржуазної демократичної революції на Україні, починаючи з 900-х років аж до 1917 р. Ця помилкова ідея зв’язана з визнанням завдання утворити самостійну українську буржуазну державу, як основну проблему буржуазно-демократичної революції на Україні, що, у свою чергу, зв’язане із тлумаченням національного питання, як питання основного, що визначає характер революції, як питання рівноцінного (а не підлеглого) основній, соціяльно-класовій економічній проблемі, яка стояла перед революцією[877].
Відповідно до позиції Рубача, помилки Яворського починалися з того, що він неправильно розглядав перехід від ідеології народництва до марксизму, а саме перебільшував вплив українського руху в Галичині й недооцінював вплив Росії та Польщі, вважав Драгоманова та «стару громаду» передвісниками марксизму, а Подолинського й Зібера — повноцінними марксистами[878]. Зруйнувавши таким чином генеалогію українського комунізму, яку ретельно вибудував Яворський, Рубач перейшов до критики його ідеї про те, що старий український народницький лібералізм представляв інтереси всього українського селянства як такого, а не лише його буржуазних елементів. Рубач вважав це доказом, що його опонент, який, здавалося б, критикував Грушевського та його ідею про «безбуржуазність» України, насправді значною мірою перебував під впливом Грушевського:
М. І. Яворський начебто бореться з Грушевським, бореться проти ідеології українських націоналістів. Але по суті М. І. Яворський значною мірою стоїть на позиції українського націоналізму. Тов. Яворський заперечує безклясовість української нації, але ж де в нього клясова боротьба в цій клясовій нації? Як це воно вийшло у Яворського, що ліберал, народник, селянська буржуазія, малоземельні й безземельні шари селянства «однаково були заінтересовані», «настирливо вимагали ліквідувати поміщицьке землеволодіння»? Так і запишемо, що в основному питанні буржуазно-демократичної революції — ліквідації поміщицького землеволодіння — розходжень, боротьби серед визначених соціяльно-класових груп українського народу
