Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

– Це б то як?

– А ось як, тасгире! Ти наказуєш мені, щоб я примусив коня танцювати. А чого б це він мав танцювати? Попона з'їхала набік, неначе у коня жебрака. Ґир-ат тварина, але розуміє все, тасгире! Якщо причепурити його не так як це робив Ґероґли, Ґир-ат нізащо не буде танцювати. Він тільки те й робитиме, що вбиватиме людей. Ви на власні очі бачили, як він убив Шахалі… Сяду я, він і мене вб'є. А потім, можливо, і вас занапастить…

– Слухай, каландаре, адже я володар міста із сорока чотирма воротами, мені підвладні землі, які і за півроку не об'їдеш. Я сиджу на троні – падишахом себе вважаю. В цій фортеці ти знайдеш усе, що душа забажає. Чому ти не скажеш, що тобі потрібно?

– Коли вже на те пішло, тасгире, то Ґероґли підковував Ґир-ата золотими підковами, підсідельник гранатового кольору, сідло з золотою лукою, черпак із золотими китицями, пуховою подушкою; одягав на Ґир-ат дорогоцінну, прикрашену смарагдами збрую. До луки сідла підвішував пару підків і легкий молоток. Та й сам одягався пречудесно: чоботи з сагри, підбиті золотими гвіздками, по-царськи пишне вбрання. За поясом носив золотий кинджал, на ньому була кольчуга із золотим коміром, нарукавники, шолом, золоті накладки на лікті, на голові шапка з соболя, а зверху він одягав чекмень з франкського сукна. Та ще ось: коли вже Ґероґли збирався куди їхати, він приторочував до сідла припаси на сорок-п'ятдесят днів – два хурджини молочних перепічок, два фунти ароматного чаю, десять сірі каршинського тютюну, десять порцій терняку. Ну, і все таке інше… В руках він тримав алмазну піку.

– Хутчіш принесіть все, що потрібно! – звелів падишах своїм стражникам. Ті швидко кинулися виконувати наказ. Вони хапали всюди те, що затребував Ґероґли, не питаючи дозволу господарів. Ковалів вони примусили не кувати підкови, а відливати їх. І години не минуло, як все було готове.

Ґероґли підрізав копита коня, прибив золоті підкови, надів на Ґир-ата чудову збрую, міцно приторочив провіант, запасні підкови разом з молотком причепив до луки сідла, сам обрядився у дорогий одяг, надів обладунки, взяв зброю – і сів на коня, як воїн.

Ну, ось Ґероґли і на коні… Про кого тепер мова піде?

У свиті падишаха був той самий візир, який подав падишаху думку відібрати у Ґероґли коня.

– Тасгире, звели йому зійти з коня, звели йому негайно зійти з коня! – крикнув він.

– У чому справа?

– Так це ж сам Ґероґли й є!

– Дурниці верзеш! – перервав його падишах. – Коли сядеш на Ґир-ата та надінеш такі обладунки і ти будеш схожим на Ґероґли. Мовчи вже краще, не базікай!

Хоч і впізнав візир Ґероґли – та після таких слів падишаха вже нічого не міг сказати.

– Гей, каландаре, чи не потрібно, бувай, ще чого тобі чи коню? – запитав падишах.

– Дякую тобі, тасгире! Тепер вже все так, як потрібно. Тепер, якщо на те воля Аллаха, ми могли б добратися і до іншої країни, тасгире!

– Ти не зважай на балачки старого візира. Він старий – йому вже і розум не на користь. А зараз ти проспівай, як належить, пісню, змусь Ґир-ата танцювати, як треба!

– Тасгире! Я сів на коня, озброївся, приторочив до сідла провіант. І тепер ти бажаєш пісню, тобі потрібно, що Ґир-ат танцював? Гей, Ґир-ат, все нам дісталося задешево, все нині для нас за безцінь… Що ж, слухай, і дивись… – промовив Ґероґли і, дивлячись на Ґир-ата, заспівав:

О Ґир-ат, що подолав ріку Араз, Хай буде тобі ні по чому сила ворогів, Твоя конюшина, на яку гроші потрібні, Твоя свіжа конюшина задарма дісталася нам. Ти був лошам – я в юності пас тебе, У моці немає рівних серед скакунів, Кожен твій корм – десять мисок зерна, Студені води задарма дістались нам. Я говорив з тобою – о грішний падишах, Науку твою, поради я сприймав, Кольчуга твоя сталева, з коміром золотим, Прозорі джерела задарма дістались нам. Я сідав у сідло з шаленим криком «хай», Боягузи-вороги кричали «вай» утікаючи,