Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

буржуазних за своєю суттю елементів. Буржуазія в Україні була внутрішньо розколота національними протистояннями, найпомітнішим серед яких було протистояння між російською чи зрусифікованою міською буржуазією — та новою українською куркульською буржуазією, що мала прихильників і в місті, і на селі. Національна боротьба між цими двома буржуазіями була водночас спільною боротьбою проти пролетаріату, за український і російський націоналізм. Обидва націоналізми природно протистояли інтернаціоналізму Комуністичної партії й були настільки схожі, аж здавалося, що вони один одного наслідують. Їхній вплив проявлявся в радянських інституціях на кожному рівні, а їхня ворожа ідеологія проникла навіть у партію, привнесена чужорідними елементами, які видавали себе за комуністів і мали вплив навіть на суб’єктивно відданих товаришів[695].

Скрипник спробував дослідити російську модифікацію теорії. Русифікація міст за самодержавства призвела до національного антагонізму, що під час революції та громадянської війни відділяв російський і русифікований міський пролетаріат від українського селянства. Той факт, що робітники були однієї національності з поміщиками, природно змусив селян з підозрою ставитися до закликів з боку міського пролетаріату. Це дуже сповільнило розвиток революції, а також забезпечило петлюрівцям основну підтримку в сільських місцевостях. Багато комуністів на такі підозри селян відповідали ще більшою ворожістю до українських прагнень, утворювалося закляте коло. Лебедь став класичним прикладом. На щастя, партія зрештою визнала правомірність вимог, пов’язаних із національними прагненнями українців, і стала на їхній бік. Скрипник пригадав, що закликав до цього в 1920 році й що партія за згодою Леніна зайняла таку саму позицію на XII з’їзді[696].

Скрипник вважав, що альтернативою було б визнати помилки, яких соціалісти загалом допускалися в минулому. За капіталізму питання національної ворожнечі було проблемою тільки самих пригноблених народів і народів-гнобителів, але вищий рівень культурного розвитку народу-гнобителя часто спонукав соціалістів обирати політику, що відштовхувала від них представників пригноблених народів. Він розкрив цю думку на прикладі чесько-німецького конфлікту в передвоєнній Богемії. Хоча міграція чехів у богемські міста поступово чехізувала їх і робітничий клас, культура практично всієї міської буржуазії залишалася німецькою до 1880-х років. Це дало можливість німцям проголосити, що їхня культура вища, тоді як чесько-німецька національна боротьба чимраз більше відображала боротьбу між робітниками й капіталістами. Динаміка економічного розвитку в Богемії показувала, що майбутнє було за чехами, проте німецькі соціал-демократи — самі по собі революційніші, ніж їхні чеські супротивники, — просували згубну псевдо-інтернаціоналістичну політику, яка відірвала їх від чехів і зрештою привела до занепаду. Головний аргумент був схожий на аргумент Лебедя: інтернаціоналізм вимагав наближення до розвиненішої німецької культури. На думку Скрипника, такий підхід міг би комусь здатися інтернаціоналістським, але об’єктивно це був вияв німецького шовінізму. До того ж вищий рівень німецьких культурних та мистецьких надбань просто відображав величезне багатство, зосереджене в руках німецьких панівних класів і накопичене шляхом класового гноблення[697].

Скрипник вважав, що комуністи в Україні, по суті, зіткнулися з тією самою проблемою, що спричинила поразку німецьких соціал-демократів у Богемії. Проте комуністи знайшли правильне рішення — узялися просувати українізацію та пришвидшувати розвиток української національної культури — це дві сторони одного процесу, невіддільні одна від одної. Спробувати розокремити їх — це ніби намагатися «від’єднати молот від серпа» на радянському прапорі. Услід за Сталіним Скрипник заявив, що головною була проблема темпу: надто повільне або надто швидке просування загрожувало б розривом змички між робітниками й селянами. Занадто повільне просування загрожувало знищити вплив пролетаріату на українське селянство, а зашвидкий темп порушував би права російських робітників і зумовлював відчуження їх від радянської країни. Цілком сподівано Скрипник дійшов висновку: обраний темп був якраз відповідним[698].

Згодом Скрипник став розглядати українське націонал-ухильництво на прикладі висловлювань Хвильового. Він розпочав із досить сумнівного твердження, що класовою основою хвильовизму була нова українська буржуазія міст і сіл. Помилкою, якої припустилися Хвильовий і його послідовники, була вимога відмовитися від усього російського просто тому, що воно було російським. Скрипник назвав це українською версією теорії боротьби двох культур. Навіть наполягання Хвильового на художній досконалості перетворилися на шовінізм, вимогу зробити українську культуру найкращою у світі. Скрипник підтримував погляд, що пропаганда Хвильовим психологічної Європи була об’єктивно націоналістичною, оскільки набувала значення лише у вимогах щодо відкидання всього російського, і антимарксистською, тому що виставляла психологічну Європу як надкласову категорію. Така концепція, за словами Скрипника, відображала ідеологічні імперативи нової української міської буржуазної інтелігенції. А, отже, Хвильовий став українським Лебедем[699].

Насамкінець Скрипник наголосив, що партія відкинула ідею теорії боротьби двох культур у всіх її виявах. Боротьба, яку вона провадила, не була боротьбою двох культур, це була боротьба на двох фронтах — і проти російського, і проти українського буржуазного націоналізму. Це був єдиний спосіб скріпити союз російських робітників та українських селян, єдиний курс, сумісний із пролетарським інтернаціоналізмом[700].

Аргументація Скрипника була досить витонченою й переконливою. А ще — бездоганно відповідала постулатам марксизму та ленінізму. Проте за допомогою такого типу діалектичного міркування можна було довести практично все в залежності від того, як визначити суперечності, що їх належить усунути. Зрештою, послідовник Рози Люксембурґ міг би заявити, що єдиним способом уникнути Сцилли та Харибди двох взаємно ворожих націоналізмів була суто інтернаціоналістична політика непідтримання жодного та зосередження на боротьбі з капіталізмом, що його марксизм вважає коренем усіх національних гноблень і ворожості. Прибічники Шумського в КПЗУ використали проти Кагановича ті самі аргументи, які Скрипник застосував проти них. До того ж захисник Хвильового міг би сказати, що єдиним шляхом уникнути подвійного зла — українського селянства (просвітянства) та російського філістерства (міщанства) — було прийняти найвищі культурні здобутки світової історії, точніше — європейської цивілізації. Будь-хто міг би знайти класову основу для кожної з небажаних альтернатив — і то легко, оскільки марксизм вважає весь націоналізм докорінно буржуазним, — і його аргументи були б такими ж бездоганно марксистськими, як і Скрипникові.

Скрипник обстоював партійну лінію в національному питанні перед практично будь-ким, хто ставив її під сумнів. Найцікавіша з його праць на цю тему була спрямована і проти Хвильового, і проти значно крикливіших критиків письменника. Працю під назвою «Результати літературної дискусії» було опубліковано майже відразу після червневого пленуму Центрального Комітету КП(б)У 1926 року. Здебільшого вона пояснювала резолюцію пленуму «Про результати українізації». У своїй статті Скрипник час від часу згадував резолюцію, наголошуючи на потребі її глибокого вивчення. І це не дивно, адже Скрипник в основному сам і накидав чернетку — як фундаментальне вираження офіційної лінії КП(б)У в національній політиці[701]. Спільним у резолюції та Скрипниковій розробці все-таки було засудження