Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Залишається розглянути останнє заперечення, зокрема, геополітичне становище в Туреччині, територія якої з географічного погляду розташована, поза сумнівом, радше в Азії, ніж у Європі, а геостратегічне положення країни дозволяє вважати її більше за члена НАТО, аніж Ради Європи. Причини тісної інтеграції Туреччини в трансатлантичну архітектуру безпеки в часи холодної війни і протистояння з Совєтським Союзом мали однозначно геополітичний і стратегічний характер. Це стосувалося також і підписання угоди про асоціацію між тодішнім ЄЕС та Турецькою Республікою 12 вересня 1963 року. Тоді німецький християнський демократ і перший президент Комісії ЄЕС, Вальтер Гальштайн пообіцяв Туреччині те, що відтоді було і залишається актуальним десятиліттями: «Туреччина належить до Європи, тобто згідно з чинними нині стандартами це означає, що з європейською спільнотою її пов'язують конституційні відносини. [...] Одного чудового дня буде зроблено останній крок: Туреччина має стати повноправним членом спільноти. Це бажання і той факт, що в ній ми об'єдналися з нашими турецькими друзями, є найвищим проявом нашої поспільності»[214].
Тим-то Туреччина повинна не всупереч, а саме з огляду на своє геополітичне становище завдяки цій угоді та обіцянці повного членства у майбутньому надійно втягнутись у новоявлену інтеграційну Європу, щоб урешті-решт увійти до неї на правах повноправного членства. А тому Європа стикається з ситуацією, що вже не може запропонувати Туреччині силу-силенну різних варіантів, адже понад чотири десятки років обіцяла їй, що та колись таки стане членом Євросоюзу. Порушення цієї обіцянки — і будь-яке інше рішення ЄС, яке б виключало початок перемовин про вступ на вищезазначених умовах — сприймалося б як своєрідна втеча (в основі якої, отже, не лежали би брак прогресу чи відсутність політичної волі Туреччини), отже, мало б фатальні стратегічні і геополітичні наслідки для ЄС. У світлі значних зусиль і прогресу Туреччини, який до недавнього часу видавався неможливим, негативне рішення ЄС стало б справжньою дурістю.
У протистоянні «Схід-Захід» Туреччина була потрібна Європі та США, щоб прикрити НАТО з південного крила від зазіхань Совєтського Союзу. З цієї геополітичної причини Туреччина в той час була необхідна для безпеки Західної Європи, і в цьому лежала справжня причина ранньої обіцянки ЄЕС. З турецького погляду з часів революції Кемаля Ататюрка європейська перспектива означала водночас визнання своєї модернізації. Саме тому, що цей шлях європейської модернізації всередині ще не дійшов кінця, для Туреччини членство у ЄС пов'язане з успішним завершенням цього обраного понад вісімдесят років тому шляху. Відокремлена від Європи Туреччина знову опинилася б у зовнішньополітичній ізоляції, а ще поміж молотом і ковадлом європейських прагнень і розчарувань, між пантюркістськими ілюзіями і тюрко-ісламською близькосхідною переорієнтацією. І сталося б це достоту в той історичний момент, коли для безпеки Заходу в цілому і Європи зокрема матиме вирішальне значення той факт, що велика ісламська країна Туреччина і справді модернізувалася!
Як військова могутність Туреччини щоразу важила під час холодної війни у плані захисту Західної Європи, так і тепер, після подій 11 вересня 2001 року і з урахуванням стратегічної загрози, що потенційно виходить із розташованого поряд із Європою регіону Близького Сходу, міцне закріплення Туреччини та її успішна модернізація з погляду геополітики суть ще важливіші чинники для європейських інтересів у сфері безпеки. Значення європейської Туреччини — як усередині, так і у своїй зовнішній інтеграції — для безпеки Європи в XXI столітті важко переоцінити. Росія, найпевніш, не загрожуватиме безпеці Європи, бо можливості для сталого розвитку європейсько-російського партнерства, попри всі негаразди, в середньостроковій перспективі виглядають незле. Не важитиме на безпеку Європи і піднесення Китаю і — з певним проміжком у часі — Індії до рівня світових держав. Звісно, такий розвиток подій у Європі матиме значні політико-економічні наслідки для безпеки, але очікувати прямої загрози не варто. Цілком певно, однак, що на безпеку в Європі в першій половині XXI століття суттєво впливатимуть, більш того, її визначатимуть події на Близькому Сході і в Середземномор'ї. Питання безпеки в Європі вирішуватиметься в Середземному морі. Чи Середземне море в XXI столітті стане морем співпраці чи морем конфронтації, — це питання для безпеки в Європі важитиме найбільше. Відповідь на це питання багато в чому залежатиме від того, чи матиме успіх у стратегічній близькості від Європи, на Близькому і Середньому Сході, а також у Північній Африці довгострокова й всеосяжна модернізація регіону як відповідь на джихад-тероризм, разом із вирішенням тамтешніх регіональних конфліктів і подоланням ядерних і терористичних загроз. Чимало важить тут європеїзація Туреччини.
Принаймні відколи дійшло до подій 11 вересня 2001 року в Європи, якщо вона розуміє свої стратегічні інтереси в галузі безпеки, по суті нема іншого варіанту, ніж ставити все на карту модернізації своїх близькосхідних сусідів. Коли досі геополітичне питання щодо кордонів з Іраном, Іраком і Сирією являло собою важливе заперечення проти членства Туреччини в ЄС, то відтоді геополітичне значення цієї обставини майже обернулося на свою протилежність. Відступ європейців до вже наявних або прийдешніх зовнішніх кордонів ЄС в Румунії, Болгарії, Греції та на Кіпрі, коли б ішлося про остаточний кордону Союзу на південному сході, являв би з огляду на видиму наразі геополітичну загрозу
