Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер

Між Росією і Євросоюзом є три незалежні держави — Україна, Беларусь і Молдова — які колись були частиною нині зниклого Совєтського Союзу, а нині входять до СНД. Молдова потерпає від внутрішнього розколу, бо населення за Дністром (Придністров'я) здебільшого симпатизує Росії та Україні, в Бєларусі панує авторитарно-диктаторський режим, а Україна з моменту здобуття незалежності рухається до демократії хитким і менш динамічним з економічного погляду внутрішнім шляхом оновлення. Хоча попередній вельми різний розвиток цих трьох країн підняв чимало питань і поставив численні проблеми, проте, відколи добігло кінця протистояння блоків, Європа й Росія досягли консенсусу, ухваливши, що майбутнє цих країн вирішуватиметься виключно в його ракурсі, а не в світлі вимог нових сфер впливу, байдуже з якого боку. Завдяки величезній фальсифікації на шкоду фактичному переможцю виборів Вікторові Ющенку і, отже, спотворенню волі демократичної більшості український народ уперше з кінця Совєтського Союзу на східному кордоні Європи усвідомив небезпеку рецидиву гегемоніальних сфер впливу в політичній реальності, в якій силу закону й демократії ось-ось знову посунуть убік. На це Європа не може пристати і не пристане.

Завдяки перемозі Помаранчевого демократичного руху в Україні та повторним виборам 26 грудня 2004 року у вільних і справедливих умовах гору взяли принципи демократії і справедливості, і це мало і має вирішальне значення для майбутнього розвитку не лише України, а й стратегічних відносин між Росією і Європою.

В Україні зустрічаються Європа й Росія, це робить кризу по сфальшованих виборах щонайменше ясною. Західна частина країни дивиться на Європу, південь і схід обернені в бік Росії. Тому, якщо не ставити під сумнів територіальну цілісність країни і тим самим її суверенітет, простої перспективи для України нема, коли йдеться про європейську перспективу чи російський вектор. Право вирішувати власне майбутнє належить виключно українському народові, так воно було і так є з усіма іншими державами в новій Європі. Тільки якщо всі жителі України (досі для цього потрібна була найважча скрута), а також усі сусіди та інші держави, плекаючи свої законні зовнішньополітичні інтереси, дотримуватимуться трьох принципів — незалежності, територіальної цілісності та демократичного самовизначення, — кризу вдасться розв'язати остаточно. Чи піде Україна у Європу, чи покладе вступити в тісніші відносини з Росією, вирішуватиме виключно демократична воля більшості українського народу. Все інше означатиме відхід від принципів, на які спираються нова Європа та її відносини з сусідами.

Зовсім інакше складаються відносини Євросоюзу з Туреччиною. Ані з точки зору географічних масштабів, ані в плані чисельності населення Туреччину не можна навіть близько поставити поряд із Росією. Хоча країна і вирізняється стрімкими темпами приросту і в найближчому майбутньому обжене Німеччину, найбільшого члена ЄС у демографічному плані, проте у такий спосіб Туреччина не доскочить «європейської мірки», хіба підбереться до неї. Таким чином, Туреччина, якщо вбачати у ній, як це визначено Конституцією, європейську країну, має по суті перспективу приєднання до Союзу, якщо виконає необхідні Копенгагенські критерії. Суперечки щодо Туреччини в ЄС точаться насамперед не довкола визначення її географічних і демографічних розмірів, а довкола геополітичного й культурного положення та історії цієї країни. Чи може ЄС мати спільні кордони з Сирією, Іраком, Іраном і країнами Південного Кавказу? Невже й цього разу йдеться про Європу? Чи велика мусульманська країна Туреччина не належить, бува, у культурному й релігійному плані до Близького і Середнього Сходу? Хіба Туреччина впродовж століть експансії османського панування не була імперією, влада якої поширювалася на Близький та Середній Схід, а султан у Стамбулі не був водночас халіфом (наступником Пророка) ісламу? А Османська імперія, хай і завоювала стільки земель Старого Світу, держава не європейська, навпаки, вона не одну сотню років паслася на Заході? Хіба місце країні, попри всі зміни, яких вона зазнала за останні вісім років, відколи Кемаль Ататюрк заснував сучасну Туреччину, країну переважно східну й ісламську з цілком відмінними традиціями, у новій інтеграційній Європі? Чи не заблокує часом Туреччина остаточно політичну інтеграцію, бо аж занадто збільшить розміри Європи і зробить Старий Світ украй розрізненим у культурному, політичному й економічному плані? Чи може Євросоюз взагалі прийняти країну з культурно-релігійними традиціями, геополітичною ситуацією та потребами розвитку Туреччини, не знесилившись, і назавжди не нашкодити європейському проектові? Чи не наражається Євросоюз на надмірне політичне, культурне та фізичне розтягнення? Ось деякі питання, що їх підносять нині противники вступу Туреччини в Європейський Союз, і на ці питання слід, звичайно, зважати і братися за них дуже серйозно. Тим-то їм потрібна відповідь, якщо зважено підійти до питання, що стоїть за всім цим: де ж таки на південному сході континенту закінчується Євросоюз — на східному кордоні Болгарії і Греції чи на східних кордонах Туреччини?

Якщо спробувати якось розкласти все розмаїття різних важливих питань, то йдеться про заперечення історичного, культурно-релігійного, економічного, інтеграційно-політичного та геополітичного штибу. При цьому відразу впадає в око, що в основі суперечок щодо вступу Туреччини лежать не так факти, інтереси Європи і реальні варіанти, як радше історико-культурна «впевненість», яка містить сильні негативні емоції. По-друге, ця дискусія виходить з хибного припущення, точніше, з неправильного чинника часу. Тим-то почнемо з фактів, а не з емоцій, і годі заперечити те, що нині взагалі йдеться не про вступ Туреччини, а лише про її кандидатуру, а отже про перспективу членства. З боку ЄС цей процес визначається розумінням усіх значних труднощів практичного плану, на які наражається перетворення Туреччини, знанням усього європейського скептицизму, усвідомленням необхідності існування ясних умов і довгого проміжку часу, а також відкритості остаточного рішення щодо вступу.

Тому Рада Європи 16-17 грудня погодила проведення перемовин з Туреччиною на певних умовах, на які пристали представники Туреччини: метою перемовин є вступ Туреччини до Євросоюзу, процес, утім, буде «з відкритим фіналом», «результат якого гарантувати з самого початку не випадає», тож він не означає автоматичного вступу. Тривалість переговорів становить щонайменше 10-15 років; за подальшою реалізацією «Копенгагенських критеріїв» наглядатиме Комісія ЄС і описуватиме все в щорічній доповіді; подальший поступ перемовин також залежатиме від прогресу в реалізації «Копенгагенських критеріїв»; Рада Європи має право тимчасово призупинити або й навіть остаточно розірвати перемовини, коли доповідь Комісії міститиме негативні висновки або перемовини можуть ось-ось закінчитися провалом через ігнорування основних принципів. Окрім того, може дійти також до значних постійних обмежень на вільне пересування осіб, а