Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Дотримуючись традиційних структур та інститутів Альянсу та пристаючи на зведення його до військової складової, союз постійно буде під небезпечним кутом, який об'єктивно відповідає дисбалансу між інтересами і військовими можливостями світової держави США з одного боку і новопосталої дедалі ширшої регіональної держави Європи з іншого. Це може призвести до виснаження НАТО і водночас провокує непорозуміння та недовіру по обидва боки Атлантики. Європейці закидають Сполученим Штатам, буцімто ті розуміють НАТО дедалі більше як так зване «знаряддя», до якого вони часом за потреби вдаються, а часом — і ні. При цьому партнерство загрожує перетворитися на вірність, а отже в найближчому майбутньому постане питання щодо солідарності у рамках альянсу. Американці знову ж таки ставлять на карб Європі всілякі достославні никання у цілях політики безпеки, а з підвітряного боку, завдяки ЄПБО і власному військовому потенціалу та штабам ЄС, стратегію розмежування Північної Америки. Все це доповнюється розмислами щодо майбутнього Європи в багатополярному світі. Наслідок цих подій можна передбачити, а це, попри всі трансатлантичні зізнання й вимучену риторику, дедалі стрімкіша втрата сенсу, отже, ерозія альянсу. З огляду на сумний стан трансатлантичних відносин, аби почати знову, конче слід було б щиро відповісти на два ключові питання: чи хочуть США ще європейської інтеграції й чи європейці прагнуть об'єднатися зі Сполученими Штатами, чи проти них? Обидва питання вирішують майбутнє Заходу, і тільки якщо обидві сторони зі свого боку дадуть на них ствердну відповідь, Захід у XXI столітті може мати майбутнє.
Почнемо з відповіді на питання щодо Європи. Обґрунтувати єдність Європи проти Сполучених Штатів означає не тільки поставити під сумнів Захід, але й звести все до цілковитої переоцінки сил у Європі, яка закінчиться нічим. Європі не годиться забувати, що ідея її об'єднання найтісніше пов'язана з цивілізацією Заходу. Європейський процес об'єднання бере початок у двох основних рішеннях: гарантії безпеки США і французькій ідеї інтеграції. Завдяки своїй присутності у Європі США ще й досі урівноважують внутрішні страхи самої Європи, отже певним чином правлять за ледь помітну антигегемоніальну противагу в усій конструкції об'єднання Європи. Крім того, північноамериканська підпора багато важить для безпеки об'єднаної Європи, оскільки Європа з погляду геополітики завше перебуватиме у підвішеному стані. Ні від нових, ні від традиційних загроз Європа не зможе відгородити свою безпеку самотужки краще, ніж разом із США, так воно буде і надалі. Слід розглянути тут і питання багатополярності, популярний термін у поточних трансатлантичних відносинах. Якщо багатополярність передбачає виключення Європи з трансатлантичного альянсу, то з цього Європа матиме самі клопоти. Коли ж термін, однак, являє собою звичайний опис майбутнього світопорядку, важливим чинником оформлення якого буде оновлений Захід (Америка і Європа), отже, неушкоджений і модернізований Атлантичний альянс, то цей термін приховує у собі небезпеку для трансатлантичних відносин. І, врешті-решт, найважливіший аргумент: якщо дійде до спроби об'єднання проти США, Європа поставить під сумнів власні підвалини, без чого годі уявити Старий світ у XXI столітті, — те, що зветься Заходом.
Тепер щодо відповіді на питання про Америку. США мають силу, аби заблокувати процес об'єднання Європи. Відтак постала б штучно викликана, себто зумовлена зовнішнім втручанням політичної сили, що так само є найважливішим партнером для Європи, блокада, яка спричинилася б до нового розколу Європи. Наслідками стали б слабкий європейський центр і ще слабша периферія Європи. У підсумку це означало б слабку Європу, яка раніше чи пізніше стане іграшкою неєвропейських інтересів. Тим-то Сполучені Штати пристають на істотний ризик безпеки на своїх стратегічних берегах потойбіч Північної Атлантики. Через цілком недостатні розміри європейські держави-нації стали б у XXI столітті завеликою розкішшю, тож видавалися б світовій державі США дедалі недоречнішим джерелом ризику, або в кращому разі каменем спотикання, проте аж ніяк не партнерами. Ефективного глобального або навіть регіонального партнерства в майбутньому може досягти тільки об'єднана Європа. А тут варто згадати про багатополярність. Відмова Сполучених Штатів від завершення європейської інтеграції посприяла б саме багатополярності з усіма її негативними наслідками, що зумовила б поміж іншим і занепад Заходу. Натомість багатополярність, в основі якої лежала б відновлена єдність Заходу, не суперечила б інтересам Америки. Насамкінець найважливіший аргумент: те саме стосується і Європи. Якби Америка поставила під сумнів підвалини Заходу, то свідомо провадила б курс на своє стратегічне самоослаблення. Як Європі потрібна Америка, так Сполученим Штатам потрібен Захід, а отже США у своєму освіченому егоїзмі щонайменше потребуватимуть єдиного історичного і сильного Євросоюзу.
Всі зусилля ЄС з розбудови самостійності з погляду політики безпеки досі викликали у Сполучених Штатах страхи щодо розмежування, але досі нічого подібного в реальному світі не було й близько. Навпаки, якраз на Балканах співпраця між НАТО та ЄС рухалась і просувається напрочуд успішно. Те ж саме було зі спільними місіями ЄС в Африці, які спиралися на тісну співпрацю зі Сполученими Штатами. Тим-то всеосяжне перетворення трансатлантичних відносин уже не може нехтувати і динамічну реальність Європейського союзу. Сьогоднішня Європа складається вже не тільки з суверенних націй-держав, а дедалі згуртованішого Євросоюзу. Врешті-решт оновлення трансатлантичних відносин повинне зважати на цю дуже суттєву зміну з європейського боку і в інституційній співпраці. Найпростіші факти демонструють ці зміни реальності, бо після недавнього розширення НАТО і ЄС склалася така картина: хіба що дві європейські держави-члени, що входять до НАТО, Ісландія і Норвегія, не належать до ЄС або мають статус кандидата. А в Євросоюзі лише шість країн-членів не входять до НАТО — Швеція, Фінляндія, Ірландія, Австрія, Кіпр і Мальта, — причому тільки дві останні не пов'язані з НАТО програмою «Партнерство заради миру». Тим-то щось само собою підказує, що слід витворювати нові інституційні зв'язки між двома організаціями замість і далі марнувати зусилля у насилу приховуваних ревнощах і чварах. Така нова риса відносин між НАТО і ЄС була б, поза сумнівом, також важливим елементом оновлених і всеохопних трансатлантичних відносин.
Утім, не слід при цьому забувати пріоритет, якнайбезпосередніше пов'язаний із браком «hard power» Європи. Хай як важитиме розширене поняття безпеки в Європі в XXI столітті і хай яку суттєву роль гратимуть усі громадянські складові, проте без адекватного військового потенціалу всі ці стратегії
