Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс
Прагнення Скрипника до визнання його як теоретика найбільш яскраво проявляється у його зв’язках із Українським інститутом марксизму-ленінізму (УІМЛ) і подальшого розвитку органу від відносно незначного до такого, що прагнув бути українським відповідником Комуністичної академії Росії. Упродовж восьмирічної історії інституту Скрипник був його головним покровителем у владній верхівці. Фактично ж на початку 1923 року він був основною рушійною силою в організації, початково відомій під назвою Українського інституту марксизму і марксознавства[687]. Цю структуру було створено для підготовки лекторів з марксистської теорії для вищих та партійних шкіл; її статус було підвищено майже відразу після того, як Каганович заступив Квірінга на посаді генерального секретаря КП(б)У. Резолюція Центрального комітету, затверджена у квітні 1925 року, постановила, що Інститут має стати центром марксистської думки, «концентруючи навколо себе всі українські наукові марксівські сили»[688].
У 1926 році до установи, відомої на той час уже як Український інститут марксизму-ленінізму, додали кафедру з питань національностей, яку очолив сам Скрипник. Він надсилав пропозицію, щоб Комуністична академія в Москві визнала його кафедру як всесоюзний центр з вивчення національного питання, але безуспішно. Його запит базувався на тому, що Україна була найкращою лабораторією для вивчення цього питання, оскільки вона відчула на собі національне та колоніальне гноблення в умовах самодержавства, після чого стала національною республікою зі своїми власними меншинами, чиї права треба було захищати[689]. За таким обґрунтуванням, очевидно, крилася особиста ставка Скрипника на те, щоб його було визнано провідним теоретиком-інтерпретатором поглядів Маркса, Леніна й Сталіна щодо національного питання.
Пізніше, коли Скрипник обіймав посаду директора УІМЛ, він описував його як інституцію того типу, якою мала би за визначенням бути Комуністична академія. У такому означенні поєднувалися його власна ставка на визнання та прихований закид у бік інституції, що надала притулок теоретикам національного питання, чиї погляди він вважав просто-таки шовіністичними[690]. На середину 1929 року преса радянської України писала про УІМЛ як про центр марксистсько-ленінської думки в Україні[691]. У червні 1931 року, а тоді вже було чимало ознак того, що посада Скрипника під загрозою, Центральний комітет КП(б)У провів постанову, якою оголосив УІМЛ винним у переховуванні національних відступників і вказав, що його слід переформатувати на систему самоврядних установ та, відповідно, перейменувати на Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН)[692].
Доля УІМЛ ішла паралельно з долею Скрипника — тобто вона була своєрідним барометром його успіхів. Поліпшення її становища невдовзі після приходу до влади Кагановича — далеко не збіг. Із його приходом Скрипник став провідним партійним експертом з усіх питань щодо українізації партії, апарату й преси. Практично всі резолюції щодо українізації, ухвалені ЦК КП(б)У за перебування Кагановича на посаді протягом 1925–1928 років, розробив Скрипник, так само як і найважливіші відозви Комінтерну щодо національного питання, резолюцію П’ятого конгресу Комінтерну щодо національного питання в Центральній Європі та на Балканах, а також ті частини програми Комінтерну 1928 року, що мали відношення до національної й колоніальної проблеми[693]. Саме завдяки Скрипниковій відданості інтересам українців, яку бачили всі, його було обрано головним теоретичним речником влади — на противагу Шумському, Хвильовому та Волобуєву. Коли у 1927 році він замінив Шумського на посаді комісара освіти, то зумів надати цій посаді такого престижу та влади, якого його попередник ніколи не мав. Слова, що нібито Сталін домовився з українцями про усунення Кагановича, приписують Бухаріну, і, звичайно, цей опонент Сталіна мав причини так думати. Як тільки Каганович відійшов, Скрипник, незважаючи на його офіційне підпорядкування новому генеральному секретарю, Станіславу Косіору, став безперечним лідером в Україні та її найавторитетнішим речником щодо найважливіших питань.
Скрипникова теорія національного питання
Робота Скрипника як офіційного теоретика національного питання часто набувала форми спростування позицій тих, хто критикував лінію партії. Отже, його діяльність допомогла точно окреслити офіційну позицію й була спробою пояснити, на чому ця позиція ґрунтується.
Скрипникова теорія відштовхувалася від ленінського протиставлення буржуазного націоналізму та пролетарського інтернаціоналізму. Це протиставлення виявляло основні риси, спільні для всіх проявів націоналізму, навіть ворожих один до одного. У радянській Україні проблемою було те, що доводилося протистояти й російському, і українському націоналізму, або ж, як полюбляв казати Скрипник, боротися з націоналізмом на два фронти.
Головною теоретичною проблемою, із якою зіткнувся Скрипник, було те, як показати, що російський та український націоналізм схожі за своєю суттю попри їхню взаємну ворожість. Його основна теоретична інновація полягала в тому, що він виявив цю схожість у самій ворожнечі між ними. Він повернув у дискусійне поле теорію Дмитра Лебедя про боротьбу двох культур і називав будь-яку ідею, що включала елемент національного антагонізму, російською або українською, модифікацією цієї теорії. Так Скрипник знайшов зручний ярлик для будь-якого відступництва від партійної лінії в національному питанні, адже він стверджував, що лише офіційна політика, в основі якої пролетарський інтернаціоналізм, може уникнути національного протистояння.
Завдяки Скрипнику засудження теорії боротьби двох культур стало таким звичним, що й сам Лебедь, який відмовився від цієї концепції ще раніше, висловив сподівання, що її милосердно поховають у архівах. Але Скрипник не дозволив цьому статися, бо, як він стверджував, теорія почала жити незалежно від автора[694]. Правда була ще прозаїчніша: аргументи Скрипника настільки були пов’язані з теорією боротьби двох культур, що він просто не міг її облишити.
Він розвинув свою ідею схожості за суттю взаємно антагоністичних націоналізмів у статті під назвою «До теорії боротьби двох культур». Хоча це формулювання придумав Лебедь, Скрипник заявив, що ідея, яку вона позначала, існувала вже давно. Він простежив її аж до передреволюційного українофоба Сергія Щоголєва, котрий заявляв, нібито українські прагнення були антикультурними, бо українська мова не могла слугувати засобом культурного вираження. Революція дала свободу розвивати свій культурний потенціал усім народам у братньому соціалістичному союзі, що міг покласти край національному гнобленню та підтримати «внутрішній дух і матеріальні сили кожного народу», а проте вона залишила багато різноспрямованих сил недоторканими. У найкращих традиціях марксизму Скрипник обстоював той факт, що культурні суперечки відображають соціальні розбіжності, оскільки сили, які прагнули до соціалізму, було загнано в боротьбу проти інших
