Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Для ЄС це було цілком нове поле діяльності, зокрема у сфері безпеки і військовій сфері. «Ми наразі рішуче налаштовані зробити новий крок на шляху до Європейського союзу», — так урочисто сказано у «Кельнській декларації»[204]. На тлі мінливої геополітичної ситуації в Європі та по сусідству це поле діяльності поєднується з історико-стратегічним елементом, який з першої секунди був частиною процесу європейської інтеграції, складовою нового виміру. Для Європи з моменту заснування НАТО і ЄЕС у 1950 році безпека завжди являла собою дещо набагато більше за просто військову безпеку. В умовах холодної війни і загрози значно вищої військової могутності Совєтського Союзу, само собою, переважувала військова складова європейської безпеки, проте з іншого боку набагато більшу вагу мала водночас розпочата транснаціональна інтеграція в ім'я безпеки всередині західних решток європейської системи держав. Здавалося б, потужна загроза ззовні лише заступала загалом цей факт. Тим-то зі зникненням совєтської загрози цей політично-стратегічний вимір європейської інтеграції неминуче виступив на передній план.
У Балканській кризі Європа знову ж таки продемонструвала не тільки військово-стратегічні слабкості, але і свою політично-стратегічну міць. Звісно, військові дії НАТО під орудою Сполучених Штатів у Косово навесні 1999 року стали головною причиною поразки Мілошевича. Проте ще у той час, як бойові дії тривали, Захід, на відміну від Боснії, дав довгострокову політичну й стратегічну відповідь на європейську ініціативу, яка, попри всі невдачі і труднощі, мала вирішальне значення для рішучої відмови Балканського регіону від украй небезпечного націоналізму, а отже для встановлення стійкого миру між тутешніми країнами. Втім, це геополітичне рішення ЄС і НАТО означає принаймні бажання відкрити всім країнам цього регіону перспективу майбутнього вступу до інтеграційної Європи та приєднання до системи євроатлантичної безпеки. Проте у такий спосіб ЄС насамперед зробила крок від кризового управління до стратегічних дій.
Уперше ця нова стратегічна перспектива шляху до Європи і на Захід увиразнилася для балканських країн тоді, коли був ухвалений «Пакт стабільності для Південно-Східної Європи». Його осердя полягало в перспективі інтеграції в ЄС і вступу в НАТО. Цей паралелізм перспектив на ЄС і НАТО у сподіванках Східної та Південно-Східної Європи продемонстрував достоту з урахуванням нинішніх трансатлантичних труднощів ще одне — вестернізація та європеїзація не суперечать одна одній, а навпаки, майже конче доповнюють одна одну. Крім того, ці емпіричні дані не можна випускати з ока в процесі об'єктивного аналізу майбутнього трансатлантизму і Заходу. Безпека через інтеграцію — так з погляду політичної стратегії звучала і звучить формула європейського інтеграційного проекту. І ця формула завдяки розширенню ЄС на Схід урешті-решт відкрила той новий стратегічний вимір Європи, не лише спираючись на історичні потреби й економічні інтереси Союзу, а й надалі дотримуючись геополітичних імперативів безпеки в Європі. Звідси постала нова майже обов'язкова зовнішня відповідальність ЄС і відповідальність у сфері політики безпеки, яка має включати власну стратегію безпеки і власний військовий потенціал. Безпека шляхом інтеграції, власні геополітичні інтереси, спільна зовнішня політика і політика у царині безпеки та військовий потенціал — з цих елементів відтоді складається новий стратегічний вимір Союзу.
Розширення Європейського союзу на Схід унаслідок свого просування зняло два центральних питання щодо подальшого процесу інтеграції в ЄС, а саме, по-перше, чи вийде без проблем назагал поєднати велике розширення Європейського Союзу з його поглибленням і — по-друге — де ж тоді, власне, кордони самої Європи. На перше питання сам факт розширення однозначно відповідає «так». Європа ускладнюється, і, певно, тому, стає дедалі важчою, що, втім, аж ніяк не вадить інтеграції, як доводить уже наявний досвід розширеного Європейського Союзу. Старому, отже меншому Євросоюзові, до якого входило 15 держав, двічі забракло духу пристати на наслідки поглиблення майбутнього розширення на Схід, а саме в 1997 році — в Амстердамі і в 2000 році — у Ніцці. На обох урядових конференціях не вдалося вирішити найважливіші державні справи, — їх відклали у вигляді так званих «left overs» («залишків»). Новому ЄС, у складі якого було 25 членів, також знадобилися дві спроби, але лише з шестимісячною затримкою вже куди ширшим складом організації вдалось ухвалити конституційний договір для Європи, в якому було враховано всі важливі питання.
Крім того, є ще один вагомий аргумент: ЄС не допустить штучного розколу всередині континенту, не кажучи вже про те, що це може завдати серйозних збитків. Ідея-бо європейської єдності не витримає ще одного поділу, так щоб це не наразило на небезпеку її «душу», а отже поставило під сумнів її саму. Розпад Європи на центр і периферію дорого коштуватиме Євросоюзові. До того ж, усі держави-члени нині доскочили таких тісних економічних зв'язків на внутрішньому ринку, а ще дванадцять членів звели докупи свою валюту, вступивши до Валютного союзу, отже економічні інтереси так само виключають загрозу для внутрішнього ринку і Валютного союзу й чинного Ніццького договору. Крім того, знову б миттю випливли антигегемоніальні рефлекси окремих країн і втрати од тертя всередині Союзу не надто б їх притлумили. Коли глянути на європейську реальність, то все це — роздуми про минуле, бо з розширенням Євросоюзу були беззастережно встановлені нові відносини. Малоєвропейського вибору фактично вже не існує, бо навіть якщо не пощастить ухвалити Конституцію Євросоюзу, спілка 25-ти існуватиме й надалі, керуючись Ніццьким договором.
Найпізніше останнє розширення ЄС на Схід насправді поклало край усім ідеям про центр Європи або її авангард (себто невелику групу держав-членів, які просуваються шляхом політичної інтеграції швидше за інших). Для центральної Європи лишилося не так багато місця за межами політики, визначеної договорами ЄС. Внутрішній ринок, валютний союз, усунення внутрішніх кордонів, а також розширення просторів свободи та безпеки (Шенгенська угода), зовнішня політика,
