Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Найважливішу зміну, втім, приніс останній раунд розширення ЄС 1 травня 2004 року. Бо у світлі цього кроку через колишню залізну завісу Європейський Союз, який досі з огляду на реальність «холодної війни» і, як наслідок, розколу Європи, де-факто, являв собою лише (Західно-) Європейський Союз, насправді став (Загально-) Європейським союзом. Дуже швидко з'ясувалося, що це на перший погляд тільки кількісне розширення союзу від 15 на ще десять нових держав-членів неминуче матиме вельми далекосяжні якісні наслідки, бо через цей значний виток розширення ЄС виразно зросла його стратегічна відповідальність, і це гарантувало процесу європейської інтеграції цілком новий вимір.
На перших порах здавалося, що Союз є лишень економічним співтовариством, але позначається це тільки на його зовнішній формі. Його мета лежала тоді у сфері політики, — йшлося про запровадження нового організаційного принципу серед його членів — принципу інтеграції. Суверенітет держав-членів слід було принаймні почасти звести докупи, і ці інтегровані частини колишнього національно-державного суверенітету випадало надалі переводити в життя за допомогою колективних інституцій разом, згідно з договірними правилами. Початок поклала гірничодобувна промисловість, услід їй ступили спільний ринок і ринок сільськогосподарської продукції. Інтеграція економічних інтересів з першої хвилини служить вагомій політичній меті, а саме постійному збереженню миру між державами-членами, а значить, перш за все, між двома старими заклятими ворогами, Німеччиною та Францією.
З нинішньої точки зору мало не як іронія історії сприймається те, що за ідеєю європейської інтеграції стоїть не що інше, як візія Сполучених Штатів Європи, а отже від самого початку американська візія транснаціоналізму, що перетворилася на переконливу реальність понад двісті років тому на північноамериканському континенті завдяки створенню й розширенню США. І, ніби побільшуючи цю іронію, знайшлося тільки два великих французьких державних діячі, які мали мужність, силу і прозірливість, аби після руїни доби європейського націоналізму і майже успішного саморуйнування Європи у двох світових війнах, після нищівної поразки Гітлерового Великонімецького Райху і з огляду на загрозу з боку великої Російської імперії Сталіна конкретно взятися за цю візію Сполучених Штатів Європи.
Хто дошукується часів вічного, нормативно-філософського та водночас насильницько-пророчого обґрунтування для оновлюваного Заходу в XXI столітті, той знайде їх якраз тут. ЄС і США як два наріжних камені трансатлантичних відносин спираються не лише на ті ж цінності і норми західної християнської просвіти, проте у вищеозначеній відповіді на політичну кризу сучасності тримаються тієї самої візії, — транснаціональної інтеграції суверенітету. Неодночасність цих обох політико-культурних процесів, однак, у трансатлантичній сучасності призводить, укупі з відмінностями історичного досвіду та виразним насильницьким перепадом, до політичних проблем і відхилень, що зринули на поверхню не тільки в іракській кризі. Тим не менш, саме ця криза, перш за все, виявила цілком трансатлантичні розбіжності.
Втім, дотримування однієї візії не конче означає перехід до реально існуючих культурних, соціальних та історичних відмінностей, які існують між Європою і США. Сполучені Штати були засновані на далекому континентальному острові мало не на історичній пустці понад двісті років тому, складалися з тринадцяти штатів, населення яких становило 2,5 мільйона європейських переселенців[191]. Натомість у Європі історії вдосталь, вона має горді й давні національні держави, вражає ще поважнішим і старішим розмаїттям мов і культур і нині нараховує 450 млн. осіб. В умовах XXI століття на теренах Старого світу має місце складніший і тяжчий процес інтеграції. А проте, попри ці суттєві відмінності, США і ЄС в принципі поділяють одну й ту саму візію. Ця обставина ще чимало заважить у майбутньому.
Є й інші важливі відмінності з далекосяжними наслідками між європейським і американським баченням об'єднання. Заснування Сполучених Штатів Америки насправді мало характер відтоку тодішнього європейського світу, тож насамперед являло собою поділ, акт ізоляції. Молоді Сполучені Штати показали спину тодішньому європейському світові і звернули очі у бік відкритих меж свого Заходу, що, здавалося, не мав ні кінця, ні краю. Натомість важчий процес об'єднання Європи є повного протилежністю ізоляціоністського акту, радше спробою подолати у довготривалій перспективі націоналістичну лихоманку і цим повернутися у вигляді дійової особи на світову арену в цілком нових умовах. Окрім того, цей процес інтеграції відбувається майже у всіх суверенних державах на європейському континенті в добу глобалізації, яка ставить за виклик появу нових національних масштабів не тільки в Європі, але і в багатьох інших регіонах світу. Для країн і регіонів потойбіч європейського континенту, отже, політичний сигнал Європи звучить інакше, ніж той, що його подав процес формування Сполучених Штатів, — це не відмова, а можливий зразок. При цьому зразковий характер об'єднання Європи увиразнює та обставина, що Європа для неєвропейського світу була і є par excellence («здебільшого») континентом суверенітету. Тут було винайдено сучасну державу, тут вона доскочила свого вершка і впала у найглибшу прірву, і на цьому континенті як ніде вирував націоналізм. Якщо, таким чином, Європа сьогодні готується втілити комплексну транснаціональну візію у цілком нову політичну, економічну та соціальну дійсність, то цей процес в умовах глобалізації XXI століття заважить куди більше, ніж це мало місце у процесі інтеграції північноамериканського континенту понад 200 років тому.
Втім, хто знає повсякденне життя Європи, хто усвідомлює, як важко долати труднощі з балансом інтересів у Старому Світі за допомогою, здавалося б, ненаситної і вкрай дріб'язкової з погляду усіляких норм євробюрократії, хто
