Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер

Історичний розвиток, певно, і далі просуватиме політичну інтеграцію Європи, і цей прогноз включає в себе спорадичні, можливо, навіть дуже серйозні інтеграційні кризи, що їх може викликати невдача з затвердженням конституційного договору. Бо історія, а отже, конструктивний тиск глобальних і регіональних проблем та політико-економічного розвитку, допевнятиметься від ЄС такої інтеграції, яка піде на користь і Євросоюзу, і державам-членам. Упертість, політичний опір окремих держав та інерція їхньої історичної й культурної тотожності щонайпізніше завдяки Конституційному договору остаточно спричинилися до політичної форми інтеграції, заснованої на паралельному конституційному устрої європейських інститутів та самосвідомості держав-членів. Навіть склад Конституційного конвенту відповідав цьому устроєві, бо вперше основну європейську угоду було укладено представниками національних парламентів і національних урядів, а також чиновниками Європейського парламенту та Європейської комісії. Цей інституційний чотирикутник ЄС якраз укладається в паралельний конституційний устрій, який так само відображено в договорі. Тим-то не дивно, що Європейський конституційний договір — нарівні з визначеними Хартією фундаментальних прав індивідуальними правами громадян — намагається, по суті, виважити відносини Союзу і держав-членів, адже це головне завдання конституційного права.

Ось чому європейська реальність ще довго визначатиметься паралельними тотожностями — національною та європейською. Ця форма європейського конституційного паралелізму відбиває реалії європейської інтеграції, яка базується на об'єднанні національних суверенітетів за умови подальшого існування сильних держав-членів як упевнених у собі дійових осіб у конституційній структурі ЄС: Європа і держава-член, європейське та національне громадянство, європейські й національні інституції, європейські та національні демократії. З цього погляду можна сказати, що Європейський союз наглядає за тим, як народжується дещо цілком нове в історичному плані, — спілка sui generis, якої досі не існувало в історії держав. Якщо порівняти європейський конституційний лад із конституційною реальністю Сполучених Штатів, то впадає у вічі, що з часом ЄС невпинно добиратиме федералізму й децентралізації, вирізняючись цим від Сполучених Штатів у їх нинішньому і колишньому стані.

Навіть якщо одної красної днини голову Європейської Комісії та президента Ради Європи об'єднати в одній особі, чого не виключає Європейський конституційний договір, то такий європейський президент, утім, з інституційного погляду буде значно слабшим за президента Сполучених Штатів, адже своєю впливовістю роль держав-членів у ЄС переважуватиме роль американських штатів. США — це справжня федеральна держава, натомість ЄС зі своєю конституцією поступається федеральній державі і водночас вона буде чимось більшим, аніж союз держав — якраз sui generis.

Політична й економічна організація країн ЄС і досвід європейської інтеграції в життєву реальність європейців з політичного погляду привели до появи європейської ідентичності, що доповнюється тією чи тією національною ідентичністю. Ця європейська ідентичність, щоправда, постала не тільки на основі прагматичного повсякденного досвіду і реальності європейських інституцій, однак вона, своєю чергою, базується на тому відмінному в історичному плані досвіді, що аж до сьогоднішнього дня визначав ставлення окремих країн до Європи. Можна виділити при цьому грубо чотири традиційні лінії, з яких складається сучасний ЄС. Їхнє переплетення, нарівні з основними європейськими цінностями[196] і спільними інтересами, становить європейську ідентичність і також істотною мірою визначає структуру конституційного компромісу у Європейському конвенті. Шість членів-засновників (Франція, Німеччина, Італія та країни Бенілюксу) правлять за першу лінію традиції. Ці держави постраждали від катастрофи європейської державної системи, й насамперед від двох світових воєн у XX столітті. Ось чому ці країни протягом століть поклали назавжди лишити в минулому фатальну запеклу німецько-французьку ворожнечу і поля битв затяжної війни за панування над Європою. Тим-то їх можна з певними застереженнями назвати «войовничими європейцями» [«Schlachtfeldeuropäer»]. Вони лорд-печатники ідеї об'єднання Європи і гаранти європейського прогресу інтеграції. Вони почали з Європейської спільноти з вугілля та сталі, вони створили Європейське Економічне Співтовариство, і посували вперед процес інтеграції з метою досягнення сталого франко-німецького балансу. Європейська інтеграція була і є в очах членів-засновників ЄС однією річчю, а саме гарантією тривалого миру в (Західній) Європі. Донині ці держави виконують роль двигуна європейської інтеграції, що, втім, аж ніяк не виключає інших держав-членів. Ці засновники не тільки присутні на всіх рівнях інтеграції ЄС, аж до сьогоднішнього дня здебільшого саме вони виступають і реалізують нові ініціативи.

Друга лінія традиції ґрунтується на цілком відмінному історичному досвіді Великої Британії та скандинавських країн. З огляду на своє геополітичне становище вони мали куди щасливіше минуле, ніж питомі материкові європейці, або, як, скажімо, Сполучене Королівство, у світлі своєї славної історії інакше орієнтовані з геополітичного і культурного погляду. Всі ці країни називають старі й успішні демократії своїми, вони і без членства в ЄС вирізнялися високим економічним, соціальним та науково-технічним рівнем розвитку, тож зі вступом до ЄС перетворилися радше на жертводавців [Nettozahler]. Для тих держав-членів вступ в ЄС був, переважно, питанням прагматичного раціоналізму, отже, ця група називається «розумними європейцями» [«Vernunfteuropäer»]. На сьогоднішній день євроскептицизм зі зрозумілих причин тримається значною мірою на цих країнах, бо з урахуванням історії національного успіху цих держав-членів і для більшості їхнього населення членство в ЄС було і є річчю вельми абстрактною, отже, люди, як правило, пов'язують з ним хіба що великі труднощі. У цих державах-членах будь-який подальший прогрес інтеграції Союзу (і, як наслідок, подальша відмова від суверенітету) занадто часто сприймається як непотрібна, згубна для демократії і тому негативна втрата національного суверенітету на користь брюссельської бюрократії з сумнівним демократичним мандатом. Лише Фінляндія вирізняється на тлі інших через її нестійку геополітичну ситуацію і вельми неоднозначну історію своєї національної незалежності. Отож не дивно, що Фінляндія — єдина зі скандинавських країн, яка бере участь на всіх рівнях інтеграції ЄС, аж до валютного союзу.

Третя лінія формується в країнах Середземномор'я, шлях яких до європейської інтеграції був позначений економічною відсталістю, фашизмом, громадянською війною і військовою диктатурою. Ці країни асоціюють із ЄС демократичну стабільність, економічний розвиток і соціальний прогрес, тобто успішну модернізацію держави, економіки і суспільства. Досвід звільнення викликав у цих держав-членів глибоку емоційну прихильність до процесу європейської інтеграції та ЄС, отож цю групу можна назвати