Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер

Четверта і врешті остання лінія традиції наразі накреслюється у світлі приєднання до ЄС країн Центральної та Східної Європи. Вона розвивається з досвіду цих нових держав-членів, які десятиліттями потерпали від примусової совєтизації, холодної війни і розколу Європи. Детальніше описувати цю лінію традиції в рамках ЄС поки зарано, бо вона ще має викристалізуватись у буднях європейського життя. Тим не менше, вже зараз можна визнати, що досвід інших середземноморських країн, імовірно, повторюватиметься в поєднанні з сильним — його зумовлюють досі сприймане як небезпечне геополітичне становище, і досвід примусової совєтизації — трансатлантизмом. Імовірно, в майбутньому вималюється різниця між групами «вільних європейців» з півдня та сходу Європи.

Схема цих чотирьох ліній здатна, само собою, дати тільки загальний зріз, адже не всі держави-члени підпадають під неї. Тим не менше, завдяки цій моделі насправді легко аналізувати нині наявні проблеми і труднощі ЄС та його конституційного процесу, а також інші ризики та можливості європейської інтеграції. Можна шкодувати за цим чи це схвалювати, проте реальність ЄС розгортатиметься тільки в рамках цих традицій і розвиватиметься далі, але не за їхніми межами. Все інше лишається нездійсненною мрією і являтиме собою щось на кшталт умовного способу Європи. І треба підкреслити тут ще раз: усі чотири традиції разом складають те, що називається європейською ідентичністю, бо ці чотири лінії традиції відповідають історичному досвідові країн-учасниць ЄС, вони суть їхня політична й культурна реальність. Цим традиціям аж ніяк не бракує взаємних розбіжностей, своєю суперечливістю вони обмежують можливості європейських компромісів і суперечностей і не тільки формують європейську ідентичність, а й значною мірою визначають подальший розвиток політичної інтеграції ЄС. Досі політичну ідентичність Європейського союзу характеризували три основних виміри: перший — це історія, другий — прагматично-науковий розум, а третій — свобода, демократія й соціальний прогрес. З падінням залізної завіси в історії Євросоюзу зайшов новий, четвертий вимір — спершу повільно і майже непомітно, проте останнім часом завдяки міжнародній обстановці і розширенню ЄС він важить дедалі більше — задля простоти його слід назвати стратегічним виміром Європи. Він розвивається в умовах об'єктивного тиску економічних інтересів і чимраз більше — інтересів безпеки.

З моменту заснування НАТО і ЄС до кінця холодної війни в Західній Європі існував чіткий поділ праці: Сполучені Штати несуть відповідальність за безпеку й оборону в рамках НАТО, ЄС — за економічне процвітання і прогрес. Тоді про Західну Німеччину говорили як про економічного велетня і політичного карлика — і це стосувалося також Європейського Союзу. Ще на початку дев'яностих років, коли європейці, на відміну від США, вимагали для себе повноважень у вирішенні югославської кризи, їхні зусилля зійшли нанівець як у політичному, так і у військовому плані. Уже в той час відчувався, хай ще здебільшого і негативно, цей новий стратегічний виклик для ЄС. Щойно скінчилася холодна війна, Сполучені Штати зорієнтувалися цілком на новий лад — подалі від Європи, отже, більше на себе, так що питання європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО) вже не випадало ігнорувати.

Якщо Маастрихтський договір у 1992 році говорить про ідентичність європейської безпеки й оборони, то Амстердамський договір 1997 року вперше порушує питання цього нового стратегічного виміру, хай ще і у вельми загальній формі — а саме у буквальному тексті Петерберзької Декларації ЗЄС[197], через що в європейській політиці безпеки надалі говориться про так звані «Петерберзькі завдання»[198].

Справжня політична проблема, однак, полягає насамперед у давньому англо-французькому конфлікті між трансатлантичною (НАТО) з одного боку, й (західно-) європейською орієнтацією (ЗЄС) в політиці безпеки з іншого, який досі блокував реальний прогрес на шляху до європейської політики безпеки й оборони. Франко-британський саміт у Сен-Мало[199] 3-4 грудня 1998 року прорвав цю блокаду. Відтак під час головування Німеччини в ЄС на раді Європи у Кельні 3-4 червня 1999 року була підписана двостороння угода між Англією і Францією, в якій ішлося про політику співдружності і яка заклала підвалини Європейської політики безпеки й оборони (ЄПБО). «Конфлікт у Косово відкрив шлях швидкій європеїзації досягнутої у Сен-Мало угоди. Німецьке головування в Євросоюзі успішно доскочило передачі двосторонньої ініціативи на європейському рівні та перетворення європейської оборонної ідентичності на політику європейської безпеки та оборони»[200]. Це сталося завдяки «Декларації Ради Європи щодо зміцнення загальноєвропейської політики безпеки та оборони»[201], прийнятій у Кельні головами держав і урядів.

Класичний випадок, який вимагав застосування заходів для захисту країни і федерації, мав надалі лишатись у сфері відповідальності НАТО або ж залежав від суверенного рішення країни-учасниці, що не входила до Північно-Атлантичного Альянсу. Натомість ЄС у «Кельнській декларації» вимагав для