З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник
Як довели пізніші події Пілсудський краще пізнав Петлюру, ніж ті, що йшли на бій під вражінням Петлюриної декламації.
В липні 1919 року Петлюра мовчки погоджується на захоплення поляками Галичини, Холмщини та Волині. Він лише просить Пілсудського, щоб той не йшов зі своїми військом далі на схід. Поляки поки-що дійсно не пішли на лівий беріг р. Збруча.
Помилкою буде гадати, що поляки зважали на Петлюрині благання. Не пішли вони тоді на Поділля з міркувань стратегичного характеру. Полякам до часу було корисним, щоб Петлюра товкся на Поділлі, являючи такий-сякий бар'єр між червоною армією та поляками.
Тим часом поляки грунтовно готовилися до походу на Україну. Їм навіть серед білого дня ввижалися кордони 1772 року, велика Польща „від моря до моря та аж до Дніпра".
Відроджений польський імперіялізм ні з чим не бажав рахуватися.
Пілсудський та й ціла „Польська Організація Військова" зовсім не хотіли брати на увагу, що вони ділають XX століття, століття визволення пригноблених нації та класів, не рахувалися з фактом, що на просторах від Берестя до Кубані та від Карпат до Вороніжчини живе український селянин та робітник, що на великій частині тої країни революція змела „культуральний намул польської та всякої ишної магнатерії, а до влади приходив правний господар тої багатої та великої країни — український робітник та селянин.
Пізніше керовники польської політики трохи не звернули собі в'язів на своїй божевільній ідеї. Проте в своїх розрахунках на Петлюру вони не помилялися.
Вже в листопаді 1919 рову на військовій нараді в Новій Ушиці перед військовим командуванням ставить Петлюра питання, чи не варто помилитися з поляками. На це він одержав одповідь, що ми, мовляв, фактично й так з поляками не б'ємося і не маємо змоги битися. Що-ж торкається самого миру, то треба було знати умови того миру, тому по цьому питанні Петлюра не одержав позитивної відповіди. На тій нараді, опріч мене, були: Омелянович-Павленко, Коновалець та инші. Можна було гадати, що в Петлюри були дані про польські умови, бо він запевнив нас, що на припертя решток армії до терену, захопленого поляками, останні пропустять нас через своє росташування на Волинь.
Потім виявилося, що Петлюра вже послав свою делегацію до Варшави, на чолі з Андрієм Лівицьким[2]. Та делегація провадила таємні переговори з поляками про віддачу їм Галичини, Холмщини та Волині.
Тим часом недобитки армії справді було приперто до смуги, за якою починалася польська окупація. Поляки спокійнісінько роззброювали наше військо, коли тому сприяли умови. Вони спробували зробити напад і на частини, якими командував я, але одержавши одсіч під Красиловим, стали обережнішими.
Нарешті, перед оточеними, в районі Любара, недобитками армії повстало питання: куди йти? Оскільки ходить про відношення війська до поляків, то про нього краще всього промовляють факти.
5 грудня 1919 року Петлюра таємно від нас тікає до Польщі. Ця втеча була для нас несподіваною, бо якраз на день своєї втечі він призначив зібрання військового командування під своїм головуванням. Коли-ж Омелянович — Павленко, Загродський, я та инші зібралися на ту нараду, то Петлюри вже й сліду не було. Він залишив лише коротенького наказа, яким призначав Ом. — Павленка командуючим армією, а мене заступником командуючого. Ми мусіли сами рішати, куди йти. І не пішли недобитки армії за своїм „головним отаманом" до поляків, бо вважали їх за ворогів, та прорвалися в тил Денікпнської армії, де й почали нову фазу боротьби проти білогвардійців. Де-ж тут серед війська шукати полонофілів? Проте, що діялося у Варшаві, ми не знали, так само як не знали аж до весни 1920 року, що Петлюрою перед своєю втечею було вислано до Польщі делегацію.
А там у Варшаві події йшли своїм шляхом. — У.Н.Р. разом з Петлюрою котилася вниз у прірву повного морального роскладу. Треба було втратити почуття націнальної гідности та почуття відповідальности, щоб не затіпалася рука, підписуючи умови, що їх підсунули поляки Петлюриній делегації.
Вже 2-го грудня 1919 року Петлюрина делегаці дала польському правительству свою декларацію в якій між иншим пише, що територія України обмежується „починаючи від Чорного Моря по річці Дністру і від Дністра між Польщею та Україною по р. Збручу… Політичне становище Східньої Галичини буде розвязано Польським правительством".
„Національні герої" типу Петлюри та Лівицького торгували землями Української нації, душами мільйонів українських робітників та селян, торгували, ховаючись, як злодії, від народнього ока й нікого не питалися.
