З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник

Не було більшої образи для польського уряду, як протести УСРР з приводу словесного „повстання" в жовтні-листопаді. А Тютюник в подробицях расповідає; як польський генштаб готував це повстання, як перевозилось людей і зброю, як агенти генштабу прискорювали перехід „повстанцями" кордону. Мало того, в мемуарах читаємо і про участь польських офіцерів в „повстанні", і про те, як потім нашвидку замазувалось сліди — аж до переіменування одного з офіцерів-учасників наскоку з Шоліна на Добровольського.

Тютюник росповідає ще і про те, як він писав для польського (тут не помилка! для польського, а не петлюрівського) міністерства закордонних справ проекти нот у відповідь на протести УСРР. Подібного в історії дипломатії ще не бувало.

Для того, щоб яскравіш підкреслити скандальну ролю польського уряду, ми в відповідних місцях мемуари перебили примітки з посилкою на ноти польського міністерства закордонних справ Скірмунта, який щиро й чесно (ну так і здається, що людина тобі дивиться у вічі ясним і світлим поглядом!) перечив те, про що тепер свідчить сам учасник подій.

В цьому розумінні мемуари Юрка Тютюнника дають ще більш цінний матеріал, ніж у тих місцях, де він говорить про Петлюру й петлюрят. І в мемуарах Тютюнника стільки разючих фактів і почуваєш в їх стільки одчайдушної одвертости що не маєш приводу мати хоч би який сумнів.

Так, мемуари — це акт обвинувачення і, повторюємо, не знати, хто з двох підсудних більш винний, кого більш мусить покарати суд історії.

Микола Любченко

Для політично-активного українського громадянства так звана польсько-українська концепція чи українське полонофільство було громом з ясного неба і залишається загадкою понині. Даремна праця шукати ідеологичних підстав чи обгрунтовання того полонофільства серед, хоч би й скупої української публіцистики новішої доби аж до самого часу, коли українське громадянство не стало перед фактом союзу: Петлюра — Пілсудський. Останні формально і фактично є головними персонажами тої історичної дії, що на наших очах її відограно вже на Правобережжі, дії, в якій, поза комічними ролями головних та чільних контрагентів невдалого польсько-українського союзу, так багато криваво-трагичного. Даремно шукатимемо причин того полонофільства і в сучасних настроях українських мас.

Були моменти, і ніхто того не заперечить, що навіть галичани вважали за краще для національних інтересів боротися проти представників старого російського шовінізму та націоналізму, який об'єднувався коло Денікина, ніж провадити негайну боротьбу з імперіялізмом польським. Таким моментом, історично доцільним і політично реальним, був момент рішення січовиків іти на Київ у листопаді 1918 р. для повалення федерації російсько-польсько-українських поміщиків. Тої федерації, що її підтримувала велика буржуазія всіх націй, що панувала на Україні, федерації, яка загрожувала зміцненням російського монархичного режиму, оборонцями котрого була всяка „доброволія", що її протегував Скоропадський. Вона загрожувала зміцненням поміщицького тягару над українським робітником та селянином та втратою всіх національних здобутків, що їх зроблено за час революції. Знаючи психологію чи краще психіку галичанина з його консервативно-провінціяльним способом думання навіть у питаннях, що торкаються цілої української нації, мені той січовицький рух на Київ, а власне рішення про нього раз-у-раз уявляється майже героїчним. Перед січовиками стала дилема: на Київ чи на Львів? Перемогла ідея на Київ. Перемогла в час, коли в Галичині вже почалися бої з поляками, коли рішалася доля Львова. Галичани-січовики відмовились від боротьби проти поляків та рушили на Київ.

Комусь може здаватиметься, що вибираючи з двох цих одне, січовики вважали за краще, хоч би ціною втрати етнографично українських земель Галичини, Холмщини та Волині, досягти союзу або, принаймні, добросусідського миру з поляками. Мені ніколи так не здавалося і ніколи не вірив я у можливість купити приязнь ціною сліз та крови своїх братів, ціною зради ідеалам національного та соціального визволення, ціною чести та інтересів селянсько-робітничої української нації.

Ні від одного січовика не чув я про доцільність полонофільства, як такого, незалежно від того, в якій інтерпретації виявлялося-б воно. Свій рух на Київ проти білогвардійських військ січовики обґрунтовували формулою: „від долі Київа залежить доля Львова". Вони, мовляв, ішли на Київ для того, щоби зміцнившися там, летіти визволяти пригноблених галицьких селян та робітників з-під ярма польського панства. Хід історичних подій кинув січовиків у табор соціяльної, а разом з тим і національної контр-революції. Темна пляма, яку здобули січовикам їхні керовники, закрила від сучасників світлі революційні змагання січовицької маси. Не хто инший, а саме січовики домагалися від директорії в Київі проголошення радянської влади та союзу з Радянською Росією проти білогвардійців, Антанти та поляків. І знову на весні 1919 р. січовики у своїй декларації вимагають від директорії визнання радянської влади.

Спинився я на своїх вражіннях, що мав, зустрічаючись з січовиками, тому, що якраз вони, січовики, склали основу армії, що підлягала Петлюрі, вони утворили певні традиції для армії, що пізніше сама себе знищила боротьбою за польсько-українську концепцію, коли вона була втягнута в ту боротьбу Петлюрою. Спинився я ще й тому, що чомусь петлюрівщину вважають за витвір нашої воєнщини, тоб-то армії. Об'єктивно приглядаючись до подій, що на моїх очах відбулися, маю підстави рішуче заперечити тому, бо петлюрівщина не була продуктом української воєнщини, почавшися багато раніш, ніж з'явилася остання.

Проглядаючи польську публіцістику всіх часів, не можна знайти ніде ні одного місця, де-б у будь-якого польського публіціста вистачило громадянської мужности виступити проти претензій польського імперіялізму на землі та добра українського працюючого народу так само, як не у всіх польських публіцістів вистачило щирости признатися у своїх апетитах.

Ще більшою несподіванкою для широких кол українського громадянства — загалу нації, ніж саме полонофільство, було те, що провід українським полонофільством захопив не хто инший, а той самий Симон Петлюра, що в початку 1919 року декламував „кари ляхам, кари!" з „Гайдамаків" Шевченка, що того таки 1919 року наказав за народні гроші бити у Відні медаль з відтиском власної Симона Петлюри голови на одному боці та з написом Франківського „Не пора москалеві й ляхові служить" на другому боці.

Отже, вважаю за конечне пригадати факти, які мені доводилося спостерігати і які давали ті чи инші підстави гадати, що Петлюра, нарешті,