Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

У 1932 році на Московському авіаційному заводі № 22 з ініціативи осоавіахімівської і комсомольської організацій створену першу громадську школу з підготовки льотчиків, планеристів, парашутистів та авіаційних технічних фахівців без відриву від виробництва. У 1933 році розгортається масовий парашутний спорт. На житло і одяг пролетарям коштів не вистачало. А на виробництво десятків тисяч парашутів та побудову тисяч парашутних веж – знаходилися і кошти, і шовк, і деревина. І на сотні мільйонів набоїв для тренувань мільйонів «Ворошилівських стрільців». І все це до того, як Гітлер став диктатором і фюрером Третього Рейху. Багато що свідчить про підготовку війни, ще й загарбницької. Про це дуже детально й переконливо писав Віктор Суворов і дублювати його аргументи зайве.

Але ось цікаве свідчення, на яке майже не звертають уваги: радикальна зміна політики щодо Церкви. Це дуже цікава тема. Як відомо, в СРСР Церкву переслідували, єпископів та митрополитів розстрілювали, прихожан відправляли рити канали і рубати вугілля у вічній мерзлоті, а храми перетворювали на стайні та овочесховища. Найвідоміша історія із руйнуванням храму Христа Спасителя у Москві з метою будівництва на цьому місці гігантського комплексу Палацу Рад із стометровою статуєю Леніна нагорі. У 1937 році у Києві підірвали Михайлівський золотоверхий монастир, аби на його місці побудувати Урядовий центр. Разом з ним мали знести і Софію Київську, аби від Урядового центру прокласти ще й площу для парадів. Перший директор заповідника Іван Михайлович Скуленко святиню українського народу якимсь дивом відстояв, оббивши безліч московських порогів, але ціною свого життя. І раптом все змінюється. Та ще і як!

Вже з 1936 року починається непомітне «замирення» з Церквою. Було заборонено п’єсу Дем’яна Бідного «Богатирі» за «знущання над хрещенням Руси». І хоча «Спілка войовничих безбожників» продовжувала діяти, на її активістів накинули добрячий намордник, спрямувавши їхні зусилля з переслідування священників та погромів церков на «просвітницьку діяльність серед населення». І мало хто знав, що 1939 року було прийнято цілком таємну постанову Політбюро ЦК ВКП(б) про заборону переслідування православних священників. Саме православних! І от це попереднє речення розкриває увесь задум товаришів з Політбюро. Століттями Москва прагнула перетворити Чорне море на своє внутрішнє, а також отримати контроль над чорноморськими протоками. Це можна було зробити, лише захопивши Туреччину та Балкани. І тут знаменитий міф про хрещення Києва від Константинополя, а про Москву, як спадкоємницю Києва, був дуже доречним у плані ідеологічного забезпечення майбутніх захоплень. Сталін відродив стару міфологему «Москва – Третій Рим і четвертому не бути». Згідно з ним, саме Москва як спадкоємниця Константинополя через хрещення Руси має право на землі колишньої Візантії. Детальніше про це у свій час, коли говоритимемо про стратегію Кремля наприкінці Другої світової та одразу після неї.

1938 року радянські комуністи отримали новий подарунок – 30 вересня в Мюнхені було підписано угоду між прем’єр-міністром Великої Британії Невіллом Чемберленом, прем’єр-міністром Французької республіки Едуаром Даладьє, райхсканцлером Третього Рейху Адольфом Гітлером та прем’єр-міністром Королівства Італія Беніто Муссоліні, за якою Чехословаччина мала задовольнити територіальні претензії Німеччини, Польщі та Угорщини. У радянській історіографії її називають «Мюнхенською змовою». Ця назва – черговий вибрик кремлівської пропаганди. Адже чехи та словаки називають цю угоду або «Мюнхенський диктат», або навіть «Мюнхенська зрада». Чи велика різниця між цими назвами? Велика. Справа в тому, що Чехословаччина мала гарантії безпеки з боку двох країн – Франції та СРСР. Франція за Чехословаччину воювати з Гітлером не була готова. І в СРСР це подавалося як змову з Гітлером, хитро «забуваючи» про Польщу та Угорщину. Але чи був готовий воювати за Чехословаччину СРСР? На словах – так. А насправді… Радянський Союз згідно з угодою виступав на боці Чехословаччини, але лише у тому випадку, якщо це зробить Франція. Дуже для товариша Сталіна зручно. А хто таку цікаву схему вигадав? Президент Чехословаччини Бенеш. Оце і був отой подарунок, про який ішлося вище.

Москва опинилася в ідеальній позиції: вона готова була вступити у збройний конфлікт лише у випадку загальноєвропейської війни. Причому після всіх. І де гарантія, що вступив би? Слово співробітнику Інституту сучасної історії Академії наук Чеської республіки Віту Сметані: «Якби західний союзник – Франція, швидше за все, за підтримки Великобританії, в якої, утім, не було стосовно Чехословаччини жодних зобов’язань, готові були би прийти Чехословаччині на допомогу, Сталін, ймовірно, приєднався б, але про характер і масштаб допомоги можна лише здогадуватися» [98]. А нумо, здогадаймося самі. Ось 1 вересня 1939 року. Гітлер вдирається до Польщі. У відповідності до таємної угоди (пакт Молотова-Ріббентропа) це мав би одночасно зробити й Сталін. Але він… Ні, формально угоду він виконав, але трохи пізніше. Мотивуючи неготовністю до наступу, він дочекався, коли Великобританією та Францією уже було оголошено війну Третьому Рейху. А Радянському Союзу – ні. Радянський Союз залишився осторонь та ще й у позиції «визволителя». Такий само трюк товариші кремлівські більшовики готували і з Чехословаччиною. До речі, там взагалі могло вийти цікаво. Спільного кордону між СРСР та Чехословаччиною не було. Тож товариш Сталін просив у Лондона і Парижа натиснути на Польщу, аби вона надала «коридори» для руху Червоної Армії. Польща тиску не піддалася.

Тут два моменти. По-перше, вона мала зиск від Мюнхенського договору, бо повертала собі Тешинську Сілезію, яку Антанта віддала Чехословаччині у 20-х роках. По-друге, у Варшаві чітко усвідомлювали, що впустити радянські війська легко, а позбутися вже не вийде, і що цей «визвольний похід» перетвориться на поневолення. Історія умовного способу не знає. Але все ж таки спробуємо спрогнозувати те, що відбулося б, якби реалізувалися плани, створені у Політбюро ЦК ВКП(б) та Генеральному штабі РККА. Польща під тиском Парижа та Лондона надає сталінським танковим армадам «коридори», а сталінським літакам – аеродроми. Танки та літаки потрібно обслуговувати. Якщо хтось призабув – бойову роботу одного бійця на передовій забезпечує семеро солдат і цивільних у тилу. Усі ці армади треба забезпечувати тушонкою, горілкою, бензином та кальсонами. Для цього потрібна передача під командування радянських генералів польських комунікацій, аби усе це підвозити. І мережі телефонного та телеграфного зв’язку, аби цим керувати. Це майже окупація країни. Про це у 9 главі своєї чудової книжки «Свята справа» писав Віктор Суворов, і на цьому не зупинятимемося. Далі Чехословаччина. Введення туди сотень тисяч солдат та офіцерів, тисяч танків та бронемашин, а разом з ними й чекістів, означав би