Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
А ми із зовнішньої політики більшовиків повертаємося всередину СРСР.
Там тривала підготовка до Великої війни.
ГЛАВА ЧОТИРНАДЦЯТА.
ПРО КОМАНДАРМІВ, УРОЧИЩЕ САНДАРМОХ, МЮНХЕН ТА СОРТИ РАДЯНСЬКИХ ГРОМАДЯН
Встановлення у Німеччині нацистського режиму дало кремлівським товаришам потужний важіль для нагнітання воєнної істерії, виправдання мілітаризації країни та злиденного рівня життя населення. Образно кажучи, робітників у містах переконували: мешкаєте ви у комунальних квартирах та бараках, гірше ніж за клятого царату; маєте мізерну зарплатню, гіршу ніж за царя; живете за карткової системи, яку за царя (і то частково) ввели лише під час світової війни. Але не до жиру – фашизм піднімає голову, треба армію озброювати, одягати, годувати. А для цього треба нові й нові заводи будувати та електростанції. Звідки з’явилися комунальні квартири, бараки і казарми для неодружених зі «зручностями» надворі і миттям у громадській лазні раз на тиждень? Це через велику кількість заводів, що будувалися у містах. Заводи будувалися, а житло для робітників, кількість яких постійно збільшувалося – ні. На це не вистачало коштів. Бо фашизм голову піднімає…
Проте, то був обман. Карткову систему на хліб введено 1929 року. За хлібом пішли картки на м’ясо, масло, цукор, чай і овочі. Але навіть маючи картки, отоварити їх було не так просто – доводилося вистоювати гігантські черги через тотальний дефіцит. І не лише з харчами так було: «На початку 1930 року нормування поширилося на готові сукні, сорочки, постільну білизну, жіночі й дитячі панчохи» [93]. Доношували те, що придбалося у період НЕПу. Скінчилися роки НЕПу і зникли шкарпетки, кальсони та черевики. Щоправда, залишалися ще комерційні магазини, де все це можна було придбати утричі, або й удесятеро дорожче. Тоді Адольфові було до влади, мов до Києва рачки. Далекий від влади він був (як ми уже знаємо) і у 1931 році, коли в СРСР було введено категорії постачання.
Що це таке? О, це черговий креативний винахід комуністів. Усю країну було розбито на чотири списки постачання товарів: особливий, перший, другий і третій. До особливого та першого увійшли Москва, Ленінград, а також промислові регіони та окремі підприємства Донбасу, Караганди, Баку, Уралу, курорти загальносоюзного значення як от Мінеральні Води тощо. Там, де плавлять сталь для танків, де видобувають для цього вугілля, де будують ці танки, де усім цим керують і де можуть з’явитися іноземці.
Опора режиму – чекісти та члени їхніх родин отримують спецпайки в спецрозподільнику. За списком, кожен свій пайок, відповідно до рангу та посади. І за це вони готові були стріляти у потилиці кожному, на кого вкаже влада більшовиків.
До другого та третього – решта Радянського Союзу – непромислові дрібні міста, селища, сільська місцевість та дрібні підприємства. Мешканці великих промислових центрів мали отримувати хліб, борошно, м’ясо, масло, рибу, крупи, цукор та інші товари у першу чергу і в більших об’ємах. «Споживачі особливого і першого списків становили лише 40% з числа тих, хто потрапляв під централізоване постачання, але отримували левову частку державного постачання – 70-80% надходили в торгівлю з фондів» [94]. Офіційно громадян Радянського Союзу було поділено на сорти. І ця цинічна система проіснувала аж до кінця СРСР. Наша родина усіма правдами і неправдами переїхала з Бєлгородської області (третій сорт громадян) на Донбас, у селище, яке входило до міськвиконкому шахтарського міста Дзержинськ (перший сорт громадян), і тут уперше в житті моя бабця побачила ковбасу і торт. «Наче в рай потрапили», – згадувала мама. А в Москві мешкали люди особливого або вищого сорту… Проте це не все. Не могли партійні товариші допустити, щоб у якомусь Бобруйську або Жмеринці тамтешні партійці, прокурори, співробітники ОДПУ, виконкомів, райкомів комсомолу та інші потрапили до третього сорту. Тому в кожному місті та при деяких важливих організаціях було утворено спеціальні розподільники, де місцевий вищий та перший сорт отоварювали за відповідними нормами та за зниженими цінами. І система спецрозподільників також проіснувала (з певними змінами контингенту, що підлягав обслуговуванню) до розпаду СРСР.
Знавці скажуть: але у 1935 році картково-талонну систему скасували! Правильно. Більше того, відбулося перше легендарне «зниження цін», яке приписують генію Йосипа Сталіна (друге – ще більш легендарне почалося з 1947 року). Але… Ох вже це але… «Однак це викликало різке зростання цін. Яловичина, що коштувала 1,2-1,5 карбованців/кг, стала коштувати 5-6 крб/кг, в 1937 – близько 7-8 крб/кг, а у 1940 вона коштувала вже 11-12 крб/кг. Таким чином, зростання ціни за 4 роки (з 1936 по 1940) склало 8-9 разів. Подивимося, як же зросла середньомісячна зарплатня по країні приблизно в цей період: 1934 р. – 136 крб., 1940 – 339 крб. Тобто за 6 років зарплатня збільшилася лише у 2,5 рази» [95]. Поясню. В СРСР існувало 4 типи цін: «нормальні» міські роздрібні; «нормальні» сільські роздрібні; ціни колгоспного базару та комерційні. Регулюванню підлягали лише перші два типи. Але там був отой самий тотальний дефіцит та картки.
У комерційних магазинах та на базарах карток не було – купуй, скільки душенька забажає та гаманець витримає. Але він якраз і не витримував – комерційні ціни перевищували «нормовані» удесятеро. І от постановою РНК СРСР від 8 грудня 1934 року карткова система скасовувалася, але ціни встановлювали середні між колишніми «нормованими» і тими, що були в комерційних магазинах. На практиці це виглядало так: нову ціну на хліб встановлено у розмірі 1 карбованець за кілограм. Це на 30% нижче за комерційну, але на 50% вище за «нормовану». З листа трудящих Сталіну, 1940 рік: «Йосипе Віссаріоновичу, чому це так стало з харчуванням погано? Крім того, ще сьогодні оголосили, що пельмені були 7 руб. тепер будуть 14
