Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

після цього хтось вважатиме, що голову Троцького було набито чимось іншим, а не тирсою? Сам Сталін «скинув маску», а Лев Давидович усе ще переконаний, що Йосип Віссаріонович програє гру. Що насправді він лише цілодобово тремтить у куточку зі страху за свою владу. Такі нісенітниці пише Троцький саме тоді, коли в землю Бутівського і Комунарського розстрільних полігонів його реальних і вигаданих прибічників тисячами клали. Якщо Сталін щосили бореться за самозбереження; якщо його позиції настільки слабкі, що він боїться за себе, то чому ж Ви, товаришу Троцький, сидите майже 10 років у мексиканській фортеці, оточеній кулеметними вежами й постами поліції? Чому не приїдете в СРСР і не скинете цю, як Ви колись висловилися, – посередність? Казати про те, що Сталін деморалізував комуністів, знищуючи «старих більшовиків», міг лише клінічний ідіот. Бо на зміну «старій гвардії» приходила нова. Хитріша, амбітніша, розумніша, рішучіша, сміливіша – продукт природного відбору та боротьби за виживання. І головне – абсолютно віддана персонально товаришу Сталіну. Свою помилку Троцький скоро усвідомить. Зрозуміє, що Сталін таки готував світову війну. Але вже буде пізно. А от Бухарін зрозумів свою помилку саме в 1938-му. Уже сидячи в камері смертників, в одному з листів до Сталіна він благав про помилування й обіцяв піти на війну. Проте організувати світову війну не так просто. Можна, звичайно, піти в наступ на увесь світ, організувати проти себе міжнародну коаліцію, й хоробро загинути просто через невідповідність сил. А можна шляхом дипломатії та підступних політичних комбінацій, використовуючи агентуру, сприяти створенню коаліцій, які й розпочали б війну між собою. А самому потихеньку підкидати дров у світову пожежу, чекати слушної миті, коли обидві коаліції ослабнуть і тоді виступити на боці однієї з них; знищити противників, а потім і з союзниками розібратися.

Одна така коаліція – країни колишньої Антанти плюс Польща існувала de facto. Потрібна була інша – ворожа до них. Німеччина, яка зазнала поразки у Першій світовій війні й уклала принизливий та ще й дуже важкий у фінансовому плані мир, і де були дуже сильні реваншистські настрої, якнайкраще годилася для основи такого союзу. Але потрібна людина, або група людей, яка мала підняти німців на реванш. Бажано – якомога радикальніших. На той час у світі було дві популярні ідеології – комунізм і націоналізм. Комуністи зі зрозумілих причин відпадали. А от націоналісти… Ультранаціоналісти були гарним матеріалом для того, аби стати зручним інструментом у зовнішній політиці більшовиків. Тим тараном, який розтрощить браму європейської фортеці перед Комуністичним Інтернаціоналом, СРСР і персонально перед вірним нащадком ідей Леніна – Йосипом Віссаріоновичем Сталіним. Утім, засновник фашистського руху Беніто Муссоліні був за переконаннями соціалістом, дуже шанував Карла Маркса, вважав себе його учнем і навіть називав його своїм «батьком». Леніна дуче просто обожнював і це почуття між ними було взаємним. У 1922 році Муссоліні було названо «італійським Леніним» і цим прізвиськом диктатор душе пишався. Ленін у свою чергу називав дуче єдиним справжнім революціонером в Італії і вважав його за свого друга – наскільки товариш Ульянов міг взагалі з кимось дружити. Проте було очевидно, що фашистський режим в Італії занадто «миролюбний»; що Італія не здатна стати таким тараном, якого прагнув Сталін. Муссоліні і його режим яскраво охарактеризував свого часу доктор Геббельс: «Муссоліні не революціонер, як Фюрер або Сталін. Він прив’язаний до своїх італійців настільки, що це позбавляє його широти революціонера і заколотника світового масштабу» [86]. Словом, італійський фашизм міг бути частиною коаліції, але аж ніяк не провідною її силою. І тоді товариш Сталін звернув увагу на молодого напівбожевільного фанатика Адольфа Гітлера, який 1923 року ледь не захопив владу в Баварії (т. з. «Пивний путч»), а вже через три роки разом з оновленою Націонал-соціалістичною робітничою партією Німеччини (НСРПН) почав реально претендувати на здобуття влади в усій державі.

Ще у 1925 році вийшла знаменита книга Гітлера «Майн кампф» («Моя боротьба»). В СРСР її було заборонено. Мене завжди цікавило таке: якщо ця книга настільки нелюдська; якщо в ній пропагується мерзенна нацистська ідеологія; якщо вона спрямована проти СРСР і взагалі слов’янських народів і вважає їх недолюдками, – цю книгу мали вивчати у школах до останньої літери, розбирати на цитати і лектори товариства «Знання» мали зачитувати її цілими сторінками перед трудовими колективами. Натомість за читання «Майн кампф» радянській людині однозначно «світило» не менше 10 років миття золота на Колимі, або рубання вугілля в шахтах Воркути, а за розповсюдження – «десять років без права листування», тобто кулю в потилицю без варіантів.

З «Майн кампф» радянські люди знали лише одну цитату. Лише одну цитату викладали вчителі дітям в школах і лектори трудовим колективам. Ось вона: «Ми, націонал-соціалісти, зовсім свідомо ставимо хрест на всій зовнішній політиці довоєнного часу. Ми хочемо повернутися до того пункту, на якому перервався наш старий розвиток 600 років тому. Ми хочемо припинити вічне німецьке прагнення на південь і на захід Європи і виразно вказуємо пальцем у бік територій, розташованих на сході. Ми остаточно рвемо з колоніальною і торговою політикою довоєнного часу і свідомо переходимо до політики завоювання нових земель в Європі. Коли ми говоримо про завоювання нових земель в Європі, ми, звичайно, можемо мати на увазі в першу чергу тільки Росію і ті довколишні держави, які їй підпорядковані» [87].

Це квінтесенція книжки біснуватого фюрера. Це головна думка його стратегії. «Drang nach Osten», – натиску на Схід. Завоювання життєвого простору. Гітлер планував передусім знищити українців, білорусів, росіян, поляків. Словом, страшний лютий ворог. Так це подавала радянська пропаганда. І вона не брехала. Все це у думках Гітлера було.

Але радянська пропаганда недоговорювала про одну непримітну деталь: «Drang nach Osten» планувався Гітлером лише після розгрому головного ворога Німеччини – Франції. «Майн кампф» – це твір проти Франції. Франція – ворог номер один. Тому що Гітлер писав цю книгу, коли Німеччина перебувала під п’ятою Франції, розчавлена абсолютно моторошним Версальським договором. Версальський договір, нав’язаний Німеччині Францією та Великою Британією, душив Німеччину. Німеччина страждала від жахливої інфляції, безробіття, зубожіння. Німеччину нещадно грабували» [87]. Але Франція це не лише Франція. Франція – це також її колонії: Алжир, Марокко, Сирія, Ліван, Мадагаскар тощо. Це війна ще й з ними. А також із союзницею Франції – Польщею. А також з іншим союзником Франції – Великою Британією. А Велика Британія – це