Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

самий кооператив. Кооперація особливо успішно розвивалася на західноукраїнських землях на початку ХХ століття. Проте «великі спрощувачі» спростили питання до максимуму. Вони відібрали у селян землю, коней, корів, реманент і загнали їх у «кооператив», де вони гарували майже задарма. На «одноосібників», які ще залишалися, чинився шалений тиск. Ті, хто не бажав віддавати колгоспам майно, потрапляли в «куркулі» – так називали комуністи буцімто багатих селян. Крім справді таких, хто мав великі земельні ділянки, до «куркулів» зараховувалися: – ті, хто мав сільгоспмашини та здавав їх в оренду або обробляв землю і врожай односельців самотужки. Екстраполюючи на сьогодення: якщо у вас, наприклад, є мотоблок і ви за 50 гривень зорали сусідові город – Ви, шановний читачу, є «куркулем», хоч навіть і голодуєте; – ті, хто крім праці на своєму полі, займався відхожою торгівлею на кшталт «коробейників». Це якби зараз селянин виростив кабана, продав його в місті на базарі, купив калоші й продав їх односельцям – він є «куркулем», нехай навіть сам у драних штанях ходить; – ті, хто за допомоги власної худоби за платню обробляли поля сусідів, нехай навіть щоб трохи заробити собі на чоботи. Нарешті ті, хто мав сільські крамнички, млини, крупорушки, олійні тощо.

Мій прапрадід був висококваліфікованим слюсарем. Працював багато років на заводі у Харкові. Збирав кошти, мріючи про власний млин. І він його побудував. Саме у 1929 році. Власноруч. Односельці вмовляли: дивися, що робиться навколо, облиш. Але він вперто мотав головою: не може такого бути, щоб у мене це забрали. Я сам побудував, на власні гроші. Але комуністи та комнезамівці (цих патологічних нероб і п’яниць я вже згадував) дочекалися, доки прапрадід заб’є останній гвіздок і млин «націоналізували». А прапрадіда мого, як куркуля, відправили на 5 років ліс валити. Повернувся він вже коли був колгосп. Хоч Голодомору не застав, але геть хворий. Куди податися? До колгоспу, ремонтувати техніку. Так незабаром і помер просто біля колгоспної сівалки. А млина, до речі, коли він повернувся з табору, уже не було. Розвалився від «дбайливості» колгоспного начальства. Так ось сумна індивідуальна історія…

А якщо ти голий і босий, і майна у тебе три курки й клаптик городу, але до колгоспу йти не хочеш – на тебе теж знайдуть управу. Не підпадаєш під категорію «куркуля» – будеш «підкуркульником», тобто союзником «куркульського сміття». В усьому нормальному світі праця оплачується. Де краще, де гірше. Проте не у більшовиків. Вони вирішили, що селянам гроші ні до чого. 22 червня 1930 року Всесоюзний союз сільськогосподарських колективів (Колхозцентр) СРСР встановив оцінку й оплату праці в колгоспах не в грошах, а в трудоднях. Так звані «палички». Що це таке? О, це чудовий винахід комуністів. За роботу тепер колгоспникам не платили. Відпрацював день – поставили паличку у відомості. Восени колгосп здавав батьківщині урожай за заздалегідь затвердженим планом: стільки-то тонн зерна, цибулі, капусти, гороху тощо. А те, що залишалося після цього – ділили між колгоспниками відповідно до того, хто скільки «трудоднів» набрав. Прямо скажемо: залишалося після розрахунку з улюбленою державою небагато. У неврожайні роки – взагалі нічого. Бо улюбленій державі робітників і селян було абсолютно начхати – врожайний рік чи ні. План виконай. Як хочеш. Неврожай – народи ці тонни; придбай в Америці або на Марсі, але державі план дай – не гріши. Наприклад, в урожайному 1937 році в половині колгоспів селянам видали аж до трьох кілограмів зерна на трудодень. «До» це могло бути і 3, і 2, і навіть один кілограм. А в неврожайному 1939 більш ніж у третині колгоспів на «трудодень» дали менше кілограма. Ось ці «ріденькі» кілограми, якщо їх продати на базарі або тій таки любій державі за «твердою» (тобто мізерною) ціною, і були єдиним джерелом грошей радянської селянської сім’ї. На ось ці копійки селяни мали купувати гас і мило, тканину на пошиття штанів і сіль. З чого жили? А натуральним господарством – рятували город і корова. Знесла курка яйце – діти не їдять, а відноситься те яйце в магазин і здається державі за «твердою» ціною. Аби дітям хоч якесь взуття купити. Можна було ще в колгоспі вкрасти, тільки за це давали мінімум 5 років таборів за відомим «Законом про п’ять колосків», або відразу розстріл.

Ще один страшний нюанс. «Трудодні» давали голові колгоспу, бригадирам і іншим колгоспним начальникам абсолютну владу над радянськими кріпаками. Бо бригадир міг угледіти в мужика або баби «погану роботу» і абсолютно законно не зарахувати «трудодень». Відгорбатився ти з другої години ночі до одинадцятої вечора в полі, а тобі – дулю. А ось куму або кумі своїм бригадир міг і два, і чотири «трудодні» записати. І десять. Абсолютно законно. Закон такий був в СРСР. До речі, так колгоспних «ударників» створювали. Траплялося, що ці батіг і пряник використовувалися в особистих цілях. Ще як траплялося. Захотів бригадир молодицю – пропозиція їй: підемо до стодоли на сіно, два трудодні запишу. А не підеш – місяць гаруватимеш задарма – я все одно «неякісну роботу» у тебе знайду. А за невиробіток мінімуму трудоднів – кримінальна відповідальність, між іншим. До речі, в колгоспах мали ішачити й діти, починаючи з 12 років. Мінімальний виробіток для них встановлювався 50 днів на рік. Така ось панщина радянського зразка. Один день на тиждень дванадцятирічна дівчинка мусила відпрацювати на рідну державу, де, як співали у знаменитій пісні: «Так вольно дышит человек». І ось ця страшна система рабства ХХ століття існувала 36 років.

Тільки в 1966 році трудодні скасували й почали платити гроші колгоспникам. Ну, як платити. Не назвеш 40 рублів шикарною зарплатнею. Еквівалент вартості 12 пляшок горілки. Але тут Сталін, Калінін, Молотов і компанія зіткнулися з неприємним фактом. Селяни не хотіли горбатитися задарма й голодувати. Почалася масова втеча з колгоспів. Усі великі міста, особливо російські, було забито голодними голодранцями, які або просили милостиню, або готові були на будь-яку роботу за копійки. Євдоким Ніколаєв 9 червня 1931 року писав у щоденнику: «На вулицях Москви дуже багато з’явилося порівняно молодих і міцних сільських хлопців, взутих у личаки й одягнених у домоткані сіряки. Деякі з них із торбами. Усі вони, схудлі і брудні, обірвані, жалісно просять милостиню. Я деяких розпитував, звідки вони. Вони назвали свої місця проживання, переважно зі степових губерній – Орловської, Брянської, Калузької тощо. Усі вони втекли зі своїх