Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

в США. Тут він закуповує ліцензію і технологію на виробництво морозива. Так, «найсмачніший у світі радянський пломбір», на який досі моляться деякі «совєтскіє люді» насправді є «найсмачнішим американським пломбіром». Водночас, аби не розмінюватися на дрібниці, Мікоян купує й лінії з його виробництва. Під час цієї ж поїздки Анастас Іванович також придбав технологію та лінії з виробництва «найякіснішої радянської тушонки». А заразом – аби двічі не їздити – ще й рецептуру та лінії з виробництва ковбас. Серед яких – «найякісніша і найсмачніша у світі» ковбаса, яку досі згадують ті, хто ностальгує за СРСР, – знаменита «Докторська» по 2 рублі 20 копійок. Про «смачну і якісну ковбасу», що її виготовляли за ГОСТом, на який теж дуже моляться нинішні фанати СРСР, ми поговоримо пізніше, коли розглядатимемо часи «розвиненого соціалізму Брежнєва». Тут скажу про морозиво. Вже з 1966 року ніде в СРСР, крім Москви і Ленінграда, пломбір, що раніше випускався за американською рецептурою, відповідно до ГОСТу уже не вироблявся. Але ще до цього дозволялися заміни одних компонентів іншими. Зокрема, молочні жири пальмовою олією. А куди, як ви гадаєте, друзі, дівався цей продукт, яким розплачувалися наші численні африканські «союзники» за постачання автоматів імені Калашникова та РПГ-7?

Просто в СРСР ні на блямбі, наклеєній поверх м’ятого стаканчика морозива, ні на упаковці «Молочної» або «Докторської» склад цих продуктів не зазначався. Це зараз ви можете все прочитати і вирішити, чи купувати вам дешеву «варьонку» по 70 гривень, або дорогу, але більш якісну по 210.

Але ми відволіклися й забігли наперед. Повертаємося. Чим же розплачується СРСР за усе це добро? Це те, що оголошується так би мовити, офіційно радянською/російською пресою та істориками: «Що ми вивозимо за кордон? Найголовнішими статтями експорту в цьому році були лісоматеріали та вироби з них, хутро, нафта і нафтопродукти, льон, руди металеві, вугілля, чорні метали та вироби з них виробничого призначення, цукор, добрива мінеральні та хімічні, макухи, обладнання хімічні і фармацевтичні вироби. Крім того, вивозилися цемент, азбест, шкірсировина, бобові тощо» [83].

Як бачимо, зерна серед пріоритетних експортних товарів немає. На початку 30-х було так само, хіба що деяких позицій з перерахованих вище не існувало. Але у таємній історії СРСР є ще одна стаття експорту у 30-і роки, про яку по телевізору воліли не говорити і в радянській пресі не писали. Разом з нафтою, вугіллям і хутром за кордон продавалися скарби Ермітажу, Третьяковської галереї, Алмазного фонду та інших музеїв. Рембрандт в обмін на ковбасу! Рубенс в обмін на тушонку! Відтак, ті 3,57 мільйони тонн вивезеного у 1932-1933 роках за кордон хліба погоди не робили. Штучність голоду доводиться елементарно просто. По-перше, накладання мапи найбільших осередків голоду дивним чином збігається з районами найбільшого спротиву колективізації та селянських повстань (а їх лише в Україні було понад 10 тисяч) по СРСР. По-друге – приховування голоду. Комуністи дуже піклувалися, щоб світ нічого про масштаби Голодомору не знав. Було відмовлено в місії Червоному Хресту. Навіть «потьомкінські села» побудували й населили їх мордатими вгодованими чекістами, куди возили екскурсії західних журналістів та «друзів СРСР» серед іноземної інтелігенції. Ба більше: уряди «демократичних країн» щосили намагалися «не бачити» Голодомору, навіть якщо свідчення про нього якось просочувалися.

9 березня 1933 року британський журналіст Ґарет Джонс опублікував репортаж про Голодомор в Україні – знаменитий прес-реліз, який був надрукований багатьма газетами, зокрема «Нью-Йорк Івенінг Пост» та «Манчестер гардіан». Журналіста відразу ж почали цькувати. Проти нього виступив сам Бернард Шоу, котрий перед тим їздив в СРСР, жер ікру та осетрину в «Метрополі», їздив на екскурсії, бенкетував з комуністичними бонзами, упиваючись вірменськими коньячками і жодного Голодомору не помітив. Проти Джонса виступили голова московського бюро газети «Нью-Йорк Таймс», лауреат Пулітцерівської премії Волтер Дюранті та американський кореспондент «Юнайтед Пресс» Юджин Лайонс. І обидва знали, що Ґарет Джонс написав правду. Але звинуватити Джонса у брехні їх умовив заступник завідувача Відділом преси та інформації Народного Комісаріату Зовнішніх Справ Костянтин Уманський, котрий за принципом «ти мені – я тобі» оголосив, що ті, хто підтримає Джонса, не отримають акредитацію для висвітлення судового процесу у «Справі Метро-Вік». І вони погодилися, тим паче, що халявні московська горілка та балики були таки смачними. Лайонс пізніше зізнався, що його більшовики купили: «Ми визнали цього чортового Джонса брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоб заспокоїти свою совість. Потім, коли з брудною справою було покінчено, хтось послав за горілкою і закускою, Уманський приєднався до святкування, і вечірка тривала до ранку» [84].

Пізніше, під час Другої світової, журналістам США та Британії було заборонено писати про Холокост і вони слухняно ту неофіційну заборону виконували. Це аби ви, друзі, знали, чого вартують їхні знамениті «журналістські стандарти». Ґарет Джонс після цього довго не прожив: його було викрадено радянськими спецслужбами наприкінці липня 1935 року під час подорожі Внутрішньою Монголією і застрелено 12 серпня напередодні тридцятого дня народження.

Чому Захід волів «не бачити» нелюдських злочинів більшовиків? Причина банальна: гроші. В США саме лютувала «Велика депресія». Американська криза перекинулася й на Європу. А радянська влада давала своїм ідейним противникам-капіталістам можливість добряче заробити. Золотом. Пізніше комуністична пропаганда створить міф про «титанічний подвиг радянського народу» під мудрим проводом Політбюро ЦК ВКП(б) і самого товариша Сталіна, які у рекордно короткий термін заклали основи індустрії СРСР.

Тільки в тій – неправдивій історії немає двох імен: Франкліна Делано Рузвельта, президента Сполучених Штатів Америки, і Альберта Кана – американського підприємця, широко відомого тим, що саме він будував заводи компанії Форда в США. Менш відомо, що Альберт Кан будував заводи в СРСР. Якщо хтось не знав – ЧТЗ («Танкоград») – справа рук Альберта Кана. Сталінградський та Харківський тракторно-танкові теж. Московський і Горьківський автозаводи так само. А ще десятки верстатобудівних заводів, прокатних станів, ливарних цехів тощо.

За кілька років у СРСР фірми «Albert Kahn Inc.» та «Albert Kahn Associates» ударними темпами побудували понад 571 заводів. За оцінками дослідників, це дало американській економіці понад 2 млрд. доларів. За нинішнім курсом – це чверть трильйона доларів. Американські інженери особливо не морочилися. Вони застосували готові проєкти заводів, що будували в США, і привезли своє обладнання. Автомобільний завод імені Комуністичного Інтернаціоналу Молоді (пізніше АЗЛК) у Москві був точною копією заводу Форда. І це лише один Альберт Кан. А