Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Індійський лотос, інакше — нелюбіум, листя й квіти якого не плавають у воді, а високо стоять над нею на довгих стеблах, має не менше економічне значення, аніж єгипетський.

Головні споживачі, японці та китайці, розводять його як городину. В їжу вживаються кореневища, насіння й листя. Коріння їдять у сирому й вареному вигляді. Завдяки значному вмісту крохмалю — це висококалорійний продукт.

На ринках Японії, Китаю в Індокитаї — кореневища лотос» лежать цілими купами і називаються там — «хазун». Смак його, вареного, нагадує брукву або селеру. їдять його також спеченим на вугіллі як солодощі, готують щось на зразок борошна, котрим заправляють суп, немов манною крупою.

Із зацукрованих зерен готують різноманітні ласощі. Щодо листя, то восени, коли припиняється цвітіння, молоденькі, ще не зовсім розправлені листочки нарізують, складають у пучки й продають на ринках. Вживають їх, мов спаржу. Особливий попит на них у Срінагарі та в Індії.

Крім того, китайці вживають тичинки, стебло, кореневище лотоса, вважаючи, що ті повертають старим молодість і красу. Китаянки ж прикрашаються квітами лотоса, як колись дівчата в Єгипті та Фінікії.

Особливий попит на квіти лотоса спостерігається в день китайського нового року, коли поряд із нарцисом, — приналежністю кожної оселі, їх мають за таких, що приносять щастя.

Ще недавнім часом ця чарівна рослина пишно росла у волзьких caдаx поблизу Астрахані, маючи місцеву назву — «чульпанська троянда», від Чульпанської затоки, де найчастіше вона зустрічалась.

Восени, коли достигали її великі плоди із смачним насінням, сільська молодь, у човнах, з гармошками й піснями цілими ватагами вирушала на промисел. Зерна лотоса лускали, немов кедрові горішки або соняшникове насіння. Запасів його вистачало на тривалий час, а в ощадливих господинь ними пригощали й на Різдво.

Але ті добрі часи минулися. Людська жадібність не вдовольнялась лише збиранням плодів, лотос виривали з корінням. Це призвело до повного зникнення його під Астраханню. І тепер, не зважаючи на ретельні пошуки, учені знаходять лотос у тих місцях лиш зрідка.

Улюбленець Жан-Жака Руссо — барвінок

Чи існує на світі яка інша рослина, котра була б так широко відома й користувалася б свого часу такою славою, як невеличка, скромна, з твердими, немов у брусниці, листочками, синя лісова квіточка, що має назву — барвінок, по-французьки — «1а pervenche».

Аби набрати цих квітів і милуватися ними, наприкінці XVIII століття на галявини лісів вирушали молоді й старі, міщани й міщанки, придворні дами і кавалери, вищі державні сановники й міністри, а то й королі.

А все тому, що барвінок був улюбленою квіткою Жан-Жака Руссо.

Той, хто так нещадно шмагав усе людство, ненавидів потай навіть найближчих друзів, усюди бачив лиш ворогів, котрі переслідують його, — великий геній одразу ставав м'якосердим, немов дитя, тільки-но опинявся у світі рослин. Життя серед них, серед природи було для нього оновленням його змучених тіла й душі. Він вбачав у них чистий, довершений витвір, такий, яким він вийшов із рук Божих, витвір, ще не спотворений дотиком рук людських. Він у тому рослинному світі знаходив спокій.

А ще барвінок для нього був особливо дорогим як спогад про най-щасливіші роки юності і згадка про втрачене щастя.

Ще юнаком, майже хлопчиком, Руссо, обласканий, схований від переслідування швейцарських властей милою, сердечною пані де Варан, закохався в неї до нестями і, маючи взаємність, вважав ту пору найщасливішою у своєму житті.

Та ось одного разу, коли вони удвох подорожували із Шамбері до Ле-Шармета, на одному з крутих підйомів угору, бажаючи дати відпочинок своїм носіям, пані Варан зійшла з нош (у той час був звичай, що дами подорожували не інакше як на ношах) й рушила поряд, пішки. Раптом серед кущів майнула якась синя квіточка. То був наш вічнозелений барвінок. Пані де Варан підійшла до нього ближче й, глянувши, вигукнула: «Ah! voile de la pervenche en fleurs!» (Ox! Та це ж барвінок цвіте!) Тоді Руссо заледве звернув увагу на цей вигук і, захоплений розмовою, пішов далі.

Але цей момент, очевидно, як буває з кожним із нас, глибоко запав йому в душу, і коли через багато років після того, складаючи гербарії зі своїм другом Дюиейру на мальовничій горі поблизу Невша-теля, у Швейцарії, він ненароком набрів у кущах на цю квітку, все щасливе минуле раптом во кресло перед ним, й Руссо захоплено вигукнув: «Ah! voila de la pervenche!»

Цей радісний вигук, як розповідає Руссо, вирвався у нього через 18 років після тієї щасливої подорожі, і саме тому, що ті хвилини щастя були єдиними у його безрадісному житті й лише вони давали право сказати: «І я жив!»

Про все це Руссо повідав нам у своїй «Сповіді», й коли ця знаменита книга побачила світ і люди дізналися про зворушливу історію його кохання, то увесь Париж потягнувся до знаменитого ботанічного саду Jardin des plantes, де щедро ріс барвінок. Люди милувалися синьою квіткою Руссо, яка, хтозна, тепер, можливо, асоціювалася і з їхніми хвилинами щасливого кохання.

Тим часом слава книги Руссо усе зростала: її читали і в провінційних містечках, і по селах, читали дворяни й прості городяни, зрештою, — уся Франція, а водночас, звісно, зростала й слава барвінка. Кожен, хто прочитав «Сповідь», запалювався бажанням хоч раз поглянути на знамениту квітку геніального письменника, і всі рушали, як уже згадувалося, на її пошуки: хто до лісу, хто в сад, хто в поле. А оскільки популярність «Сповіді» не обмежилась лише Францією, то незабаром її читали і в інших країнах, захоплювались історією кохання Руссо, цікавились малопомітним барвінком...

Таким чином наша скромна квітка й зазнала широкої популярності.

Та все на світі скороминуще, і з роками, звісно, мала згаснути й слава барвінку, забуто зв'язок симпатичної квітки з долею геніального письменника, якби швейцарці, а точніше, жителі Женеви, не потурбувалися зберегти вдячну пам'ять про них.

Каючись у своєму холодному ставленні до знаменитого співвітчизника, вони спорудили йому величний пам'ятник посеред чудесного Женевського озера, на мальовничому острові, який з того часу носить назву — острів Жан-Жака Руссо. І облагородили його усім, що було таким дорогим письменникові за життя. А це, звичайно, дикорослі квіти, а між ними — улюблений барвінок. Він встеляє і підніжжя пам'ятника, і всі клумби навколо.

Тепер кожен, хто буває в Женеві, відвідує острів Руссо (а для іноземного туриста це обов'язково), милується барвінком і на згадку про великого мислителя