Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Відваром такої здолай-трави лікували зубний біль й отруєння, крім того, він вважався любовним напоєм, здатним пробуджувати ніжні почуття в серцях жорстоких красунь. Із кореневищем квітки пастухи обходили поле, щоб худоба не пропала.

Давні слов'яни вважали її важливим оберегом під час подорожей. Кожен, хто вирушав на чужину (особливо торгова людина), повинен був, за твердженням того ж таки Афанасьєва, запастися цією травою, оскільки з нею — «хоч куди піде — багато добра надбає». І ось, вирушаючи в далеку дорогу, обережні люди убезпечували себе за-кляттям:

«Їду я у чистому полі, а в чистому полі росте здолай-трава.5 Здолай-траво! Не я тебе поливав, не я тебе породив; породила тебе мати — сира земля, поливали тебе діви простоволосі, баби закушкані. Здолай-траво! Переможи ти злих людей: лихого б на нас не думали, поганого не замишляли, віджени чародія і ябеду. Здолай-траво! Подолай мені гори високі, доли низькі, озера сині, береги круті, ліси темні, пні та колоди!.. Збережу тебе я, здолай-траво, біля серця палкого на усьому шляху і по всій доріженьці».

Таку ж пошану мали до цієї рослини і давні серби. Про що свідчить їхня пісня:

«Якби знала баба,

Що такі здолай-трава,

Зашила б у пояс

Та й носила б на собі».

Близький родич нашої лілеї — знаменитий єгипетський лотос (Nymphaea lotus). Квіти його теж білі, але більші. Та основна відмінність — у листі. У лотоса їхні краї не заокруглені, а зазублені.

Улюбленець єгипетської молоді, квітка Озіріса й Будди — лотос

Давні єгиптяни помітили, що лотос спливає на поверхню й розпускається разом із заходом сонця і занурюється у воду, згортаючись, коли сонце сходить. Поєднували це явище із таємничим зв'язком лотоса з рухом небесних світил.

І справді, якщо поглянемо на лотос навіть у теплиці, то майже цілий день він занурений у сон; лише перед ніччю квітка розкривається у всій своїй красі. Гейне про це так пише:

«Боїться квітка лотос,

Як сонячне сяйво йде,

Ясне чоло схилила І ночі замріяно жде.

Коли ж коханок місяць Промінням розбудить її,—

Навстріч йому розтуляє Вона пелюстки свої.

Цвіте, й росте, і прагне До ніжних місячних рук,

І тане, і пахне, і плаче З любові й любовних мук

Переклав Євген Двоб'язко. Переклади інших поезій — Петра Кравчука.

А втім, думка про те, що квіти лотоса цвітуть тільки вночі, не зовсім правильна, оскільки нерідко вони розпускаються увечері й залишаються відкритими до пізнього ранку. Так, у червні лотос розкривається о восьмій вечора й згортає свої пелюстки лиш о десятій ранку, а потім, із зменшенням тривалості дня, він розкриває їх значно раніше: у серпні, наприклад, о шостій годині вечора.

Цей уявний таємничий зв'язок між квітками лотоса й небесними світилами спонукав єгиптян присвятити його богові сонця Озірісу, тому Озіріса зображували з квіткою лотоса на голові. Лотосом прикрашали свої голови й жерці цього божества. Так само й царі єгипетські, підкреслюючи своє божественне походження, увінчували себе цими квітами, а царський скіпетр мав форму лотоса зі стеблом. Нарешті, його зображували то в бутоні, то розквітлим і на державній монеті.

Крім того, лотос був присвячений єгипетській богині землеробства й родючості — Ізіді, а оскільки родючість залежала, головним чином, від розливу ріки Ніл та його мулу, то лотос, як лілію, вважали нареченою Нілу. Підіймалися води — з'являвся й лотос; спадала вода — він залишався на піску і в мулі разом із кореневищем. І що довше Ніл заливав своїми водами країну, то більше квітів з'являлося на водній поверхні. А тому прихід лотоса з водою єгиптяни захоплено вітали.

Єгипетські дівчата і юнаки прикрашали ним оселі, бігали вулицями, вітаючи усіх радісною звісткою: «Багато лотосів на воді, великий буде врожай!» На знак вдячності вони приносили вінок із лотоса статуї Озіріса, а також прикрашали цими квітами його вівтар. Коли ж, навпаки, тривалий час Ніл не розливався, несли вінок лотоса богині Ізіді, лиш вона могла прискорити настання повені.

Численне застосування мав лотос і в громадському житті Єгипту. Без нього, очевидно, не могло обійтися жодне свято.

З лотоса плели вінки, ним прикрашали храми, почесних гостей, популярних танцівниць та співачок. На бенкетах, разом із солодощами, слуги обов'язково розносили гостям і квіти лотоса, причому жоден гість ні на хвилину не залишався без квітки, і як тільки вона починала в'янути, одразу ж приносили свіжу.

Зображення лотоса відбилось і в єгипетській архітектурі. Перші колони єгипетських храмів — виняткове наслідування квітки лотоса на стеблі, а французькі вчені, що брали участь в експедиції Наполеоне в Єгипет, віднайшли чимало подібності із цією квіткою і в інших деталях єгипетських будівель. Так, при основі колон єгипетські архітектори раз у раз вміщували зображення листя німфей, а у верхній частині — зв'язку стебел лотоса, ним же прикрашали й капітелі.

Проте лотос мав і економічне значення для Єгипту: його коріння, коли вода спадала, збирали, висушували на сонці й зберігали як продукт харчування. Споживали, головним чином, у відвареному вигляді як картоплю. Коріння лотоса за смаком й справді нагадує картоплю, але викликає велику спрагу.

Крім того, як стверджує Діодор, для харчування використовували також і борошнисті зерна лотоса, їх мололи й пекли з них хліб. Із коріння й насіння готували ліки — «неню-фар», очевидно, від цього слова походить французька назва лілеї — «nenuphar». У вжиток ішло також і плоске, блюдцеподібне листя лотоса. З нього готували соуси й напої. Давньогрецький письменник Страбон розповідає, що в його час усі лавки Александрії були завалені цим листям.

, Крім білого, у Єгипті траплявся і чудесний голубий лотос, або як його ще називали — небесна водяна лілея. Відбиток її зустрічаємо на пам'ятниках, що стосуються IV й V єгипетських династій, які царювали за 3500 років до народження Христа. Прекрасне зображення лотоса бачимо на відомій картині «Жнива папіруса», знайдені у гробниці царя Татохена, котрий жив, за визначенням єгиптологів, приблизно у 3466—3333 роках до Різдва Христового.

Такою ж повагою, як колись у давніх єгиптян, користується тепер у буддистів Тібету й Монголії третій різновид лотоса — червоний.

Один мандрівник, що відвідав храм Лами у горах Сиккіма, описує його так: «Ідол Будди стоїть за вівтарем під балдахіном або за шовковою шторою. По обидва боки