Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
І далі письменник продовжує: «Я відкрив наступну сторінку. Там ішло вже пряме знущання: «Але не сумувати з цього приводу, не займатися безплідними наріканнями мають більшовики. Коли йде з наших рядів товариш, ми згадуємо добрим словом те, що він зробив, хвилини, які були проведені разом, успіхи і перемоги, які були здобуті, і поразки, які довелося пережити.. і переходимо до наступних справ. Бо у нас немає часу занадто довго віддаватися навіть дорогим спогадам» [74]. Звичайно ж, про деякі речі ні згадувати, ані замислюватися не рекомендувалося. Під страхом зараження крові. Не згадували і про товариша Курського. Хтось навіть пхикне зневажливо: який дрібний комуністичний біс – невже Сталін опустився до того, аби його знищити та ще й шляхом цілої спецоперації? Але це якщо не знати, ким насправді був Дмитро Іванович. А був то біс якщо не з головних, то близький до них. Саме Курський разом із Сталіним і Дзержинським створював розвідку. Курський був першим радянським прокурором, а з 1918 по 1928 роки – наркомом юстиції РСФРР. Ну і плюс голова Центральної ревізійної комісії ВКП(б) з 1924 по 1927 роки. ЦРК – це ні що інше, як головний контрольний орган партії. Тобто товариш Курський був однією з ключових фігур у той час, коли Сталін, Бухарін та компанія громила «Об’єднану опозицію» на чолі з Троцьким.
І ось, щойно Сталін отримав перемогу на черговому етапі війни, товариша Курського звільняють з посади фактично третьої людини в офіційній партійній ієрархії, заразом і знімають з його плечей важкий тягар посади наркома і на 4 роки відправляють послом до Італії. Це не просто так. Це улюблений прийом Йосипа Віссаріоновича – вирвати жертву на якийсь час із звичного середовища й відіслати, аби позбавити старих зав’язків. А поки «клієнт» грітиметься під яскравим італійським сонечком, на батьківщині йде активне заміщення його людей. Потім посла відкликають, мовляв, посвяткуй Новий рік удома, – бачиш, які ми турботливі. Під час святкувань трапляється біда з пальчиком і – «смерть вирвала товариша з наших лав» – стандартна фраза із радянських некрологів.
Йосип Сталін і Андрій Жданов сумують біля труни Кірова. Обидва детально знають, як той загинув. Але ганебну смерть «соратника» використають проти своїх опонентів.
До слова, Дзержинського на той момент теж не було серед живих. І його смерть теж сталася за дуже загадкових обставин. Офіційно він помер від серцевого нападу 20 липня 1926 року після гнівної промови проти П’ятакова і Каменєва на пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), яку буцімто «не було почуто». Подальші обставини такі. З Феліксом Едмундовичем стався нервовий зрив, як це траплялося з ним постійно. У наркоманів такі зриви, як і серцеві напади – явище буденне. Його знайшли непритомним в одній із кімнат. Проте лікарі Дзержинського «відкачали» й навіщось відпустили додому самого після того, як його стан покращився. Проте вдома стан знову погіршився і головний чекіст країни врізав дуба. Відомо, що кокаїнова інтоксикація (в народі «передоз») призводить саме до серцевих нападів, які спостерігали лікарі. За кілька тижнів до цього випадку в рекомендаціях було зазначено: «Якщо пацієнт сам себе не берегтиме, і його не берегтимуть, то напади (серцеві) знову відновляться…» [254]. Звісно, лікарі не могли в офіційному документі написати прямо. Утім, картина зрозуміла. Дзержинський, і без того не богатирського здоров’я, за тривалий час важкої наркоманії перетворився на руїну. І достатньо йому було замість суміші (100% кокаїн майже ніколи не вживають, змішуючи з «баластом» до 20-60%) прийняти кимось підсунутий чистий кокаїн, як стався «передоз». З першим за допомогою лікарів організм упорався, але вдома товариш Дзержинський прийняв ще одну «доріжку» і ефект від цього наклався на нещодавній напад й усе закінчилося гострим інфарктом міокарду.
Довести цю свою версію я не можу. І навряд чи це зараз можливо – хіба що десь виявляться якісь раніше невідомі документи, проте надто вже вчасно пішла з життя людина, котра не просто багато, а дуже багато знала. До речі, тут таки товариш Сталін позбувся і товариша Нариманова. Пригадуєте одного зі співголів вищого виконавчого органу СРСР, якого обрали за протекцією Леніна? Нариман Нариманов помер 19 березня 1925 року після того, як у нього в гостях побував Серго Орджонікідзе. Цього разу, враховуючи національну специфіку, обійшлося без тортика: «…у той останній день свого життя, коли ніщо не віщувало біди, Нариманов покуштував у свого так званого «друга» Серго Орджонікідзе надісланої йому з Баку долми, після чого з діагнозом «діарея і різка диспепсія» й потрапив до лікарні. Як стало відомо пізніше, буквально перед самою смертю він встиг сказати, що його отруїв Серго. Але цього ніхто не почув...» [75]. Долма – це такі голубці, але не в капусті, а у виноградному листі, якщо хто не знав. До речі, 24 грудня 1927 року після того, як поставив Сталіну діагноз «важка параноя», помер видатний російський невропатолог, фізіолог і психіатр Володимир Михайлович Бехтерєв. Офіційний медичний висновок – ботулізм. Бутербродом неякісним отруївся. Так що, починаючи із середини 20-х років не лише висилалися з країни, знімалися з посад і сідали до в’язниці ті, хто якимсь чином заважали головному пацюку йти до одноосібної необмеженої влади, – спостерігався цілий «падіж» «соратників» та осіб, котрі якимсь чином йому заважали. І перелічені вище найбільш відомі вбивства – лише верхівка айсбергу. Для цього Сталін спеціально тримав біля себе Григорія Каннера, як висловився Борис Бажанов – «секретаря з темних справ». Він потім теж ляже в яму на розстрільному полігоні «Комунарка». Не дрімали й інші вожді. Не дрімали й біси дрібніші. І зовсім невеличкі бісенята. Ну, і нарешті – найгучніше убивство, з якого, власне, почалася нова кривава вакханалія. Звісно, ж йдеться про Першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) Сергія Мироновича Кірова (справжнє прізвище – Костриков, освіта середня технічна). За офіційною версією, Кіров загинув від рук безробітного комуніста Леоніда Ніколаєва 1 грудня 1934 року. Ніколаєв буцімто підстеріг Кірова у коридорі Смольного й вистрелив йому в потилицю, після чого спробував застрелитися сам, але промахнувся, втратив свідомість від шоку й був взятий живим. Причина замаху не розкривається, але вже напередодні краху СРСР було сказано, що убивство Кірова організував Сталін,
